Розділ V. ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА І НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ

 

9. НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ В КОНТЕКСТІ

ДОТРИМАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

 

9.1. Сутність історичного, ідеологічного та комплексного

підходів щодо визначення національних інтересів

 

Історично національні економічні інтереси і національна економічна безпека (від-повідно до різних стадій розвитку ринку) зазнали певних змін і дисбалансів залежно від того, що ставиться в основу при їх визначенні. Існують наступні підходи у визначенні сутності національних інтересів [215]:

а) історико-патріотичний (національна ідея вище класових і родинних зв’язків);

б) ідеологічний (частина суспільства є виразником інтересів всього народу), який мо-же проявлятись перевагою:

– пролетарського інтернаціоналізму;

– ринкового фундаменталізму (корпоративні і особисті інтереси фінансово-промис-лових олігархів);

– загальносвітових норм над національними;

– інтелігенції як виразника національних інтересів;

в) комплексний підхід, який допускає, що національні інтереси держави передбачені в:

– багатосторонньому управлінні міжнародними процесами;

– домінуванні і лідерстві у світовій спільності.

Розглянемо більш розширено ці підходи.

Історико-патріотичний підхід враховує інтереси національних виробників, незмінним предметом яких є обслуговування інтересів особи, яка владарює. Забезпечення економічних інтересів було покликано служити завданням зміцнення позицій монархів, розширення об-ластей для їх панування. Прикладом можуть бути договори Івана Грозного з королевою Єлизаветою, Українцева з Петром І про конференцію в Константинополі та оголошення Катериною військового нейтралітету.

Ідеологічний підхід ототожнюється з радянським періодом в історії держави, коли ринку відводилася роль сфери обслуговування. Відсутність використання ринкових стимулів призводить до того, що реалізується командно-адміністративна система в дії.

Одним із різновидів ідеологічного підходу є варіант фактичного усунення націо-нального інтересу шляхом посилання на загальнолюдські цінності. Позиція пріоритету інтелігенції як виразника інтересів всього народу висловлювалася Плехановим Г.В., Твар-довським А.Т. і відстоювалась перед Леніним В.І. точка зору, що не пролетаріат, а інтелігенція є гегемоном демократії, говорилося навіть про клас інтелігенції.

Релігійний підхід передбачає, що навіть цілком справні соціальні стандарти, пов’язані з конкретною релігійною системою не можуть розглядатися у відриві від релігії.

Отже, на економічну дипломатію викладені вище факти можуть впливати, але не можуть її визначати.

Комплексний підхід включає в себе сукупність різних аспектів, які визначають ха-рактер національних інтересів держави, що виступає за багатостороннє управління міжна-родними процесами. Національні інтереси забезпечуються інститутами державної влади, які здійснюють свої функції, у тому числі при взаємодії із суспільними організаціями.

Реалізація національних інтересів України можлива лише на основі стійкого розвитку її економіки. Надзвичайно важливим є забезпечення всім громадянам достойних умов і якості життя, можливість реалізації їх духовних запитів і матеріальних потреб. Бідність як соціальне явище має бути виключена з життя українського суспільства. Необхідно забезпечити достойне життя ветеранам, інвалідам, літнім людям, а також доступність для всього населення освіти, культури, медичного обслуговування, транспорту, зв’язку, комунальних послуг.

З точки зору національних інтересів в області економіки найбільш актуальним є забезпечення її функціонування в режимі розширеного виробництва, захисту інтересів віт-чизняних товаровиробників, підвищення інноваційної та інвестиційної активності, постійного контролю за стратегічними ресурсами країни, підтримки наукового потенціалу, який здатний утвердити Україну на стратегічно важливих напрямах науково-технічного прогресу.

Єдність економічного простору, наявність великого внутрішнього ринку є важливою перевагою національної економіки України. Його збереження і розвиток, з урахуванням ви-робничої спеціалізації регіонів, має консолідуюче значення для української економіки. У зов-нішньоекономічній сфері національні інтереси українських підприємств полягають у підви-щенні конкурентноздатності вітчизняної продукції, ефективності їх росту.

Національні інтереси України у міжнародній сфері потребують проведення активного зовнішньополітичного курсу, спрямованого на зміцнення позицій України. Необхідною умо-вою реалізації національних інтересів України є можливість самостійно вирішувати внутрішні політичні, економічні і соціальні завдання, незалежно від намірів і позицій іноземних співто-вариств, підтримувати такий рівень життя населення, який би забезпечував національну злагоду і стабільність в Україні.

 

 

 

9.2. Основні стратегічні завдання України на макро- та

мікроекономічному рівнях міжнародних відносин

 

Основним стратегічним завданням України є реалізація політики економічного зрос-тання, на етапі якого максимальна увага законодавчої та виконавчої влад, органів місцевого самоврядування має приділятись утвердженню в економіці найбільш сприятливого інно-ваційно-інвестиційного середовища.

Це, в свою чергу, потребує зростання на цьому етапі ролі держави, дійового ре-гулювання і стимулювання науково-технологічного та інноваційного розвитків. Держава по-винна виступати суб’єктом, що посилює ринкові механізми в умовах, коли наявні та по-тенційні переваги української економіки поки що не можуть бути реалізовані на підґрунті ринкових саморегуляторів та ефективної конкуренції.

З метою підтримки національного виробника, в межах відкритої економіки потрібне дієве стимулювання з боку держави внутрішнього ринку, сприяння освоєнню механізмів енерго-збереження та структурної політики, захист високотехнологічного потенціалу та інвести-ційного комплексу. Необхідна активна взаємодія держави з приватним сектором економіки з метою прискорення формування і утвердження національного капіталу. Його концентрація повинна бути зосереджена на вирішальних пріоритетах соціально-економічної політики.

Подальше економічне зростання здійснюватиметься на власній відтворювальній (ін-вестиційний) базі та, переважним чином, на достатній ринковій основі.

Специфіка трансформаційних процесів в Україні в цей період полягає в стратегії європейської інтеграції України, в залученні до надбань сучасного цивілізаційного процесу і в наближенні до еталону моделі європейського розвитку.

Для вирішення основних завдань інноваційного розвитку слід використати наступні переваги економіки України:

– значний науково-технологічний потенціал, висококваліфіковані наукові та інженерно-технічні кадри, велику кількість об’єктів інтелектуальної (промислової) власності;

– високий рівень системи вищої освіти;

– потужний технологічний потенціал перспективних галузей, особливо машинобу-дування і приладобудування;

– резерв виробничих потужностей з випуску масової, відносно дешевої продукції, яка здатна знайти збут на внутрішньому ринку, а також на ринках окремих країн, що розвиваються;

– природні ресурси, розвинута мінерально-сировинна база і транспортна інфраструк-тура [106].

Орієнтирами інноваційного розвитку економіки можуть стати:

– зміна політики, передусім промислової та зовнішньоекономічної, з суто сировинної на збільшення виробництва та експорту наукомісткої, конкурентоспроможної промислової продукції;

– розширення внутрішнього ринку, збільшення частки внутрішнього споживання у структурі ВВП до 70–75 %;

– випереджаюче зростання ролі машинобудування, насамперед пріоритетних його галузей за рахунок освоєння і випуску систем машин нового покоління, заснованих на нетрадиційних принципах, у тому числі для переробки відходів;

– частка продукції машинобудування в загальній структурі промисловості повинна бути збільшена і доведена до рівня 25–30 %;

– обсяги продукції на одного зайнятого у машинобудуванні повинні зрости у 3,5–4 рази за рахунок докорінного технічного і технологічного переозброєння виробництва з використанням новітніх досягнень вітчизняної та світової науки і техніки;

– зростання наукомісткості ВВП до 1,7–2,5 %, як це передбачено законодавчими актами;

– збільшення в десятки разів проти нинішнього рівня обсягів прямих іноземних інвес-тицій, які на сучасному етапі в розрахунку на одного мешканця в Україні не можна навіть близько порівнювати зі значенням цього показника в країнах західного світу [107].

Інвестиційна політика держави повинна бути спрямована на розвиток наявного по-тенціалу перспективних високотехнологічних виробників. Одним з головних завдань України є затвердження на світовому космічному, авіаційному та інших ринках перспективних технологій.

Основним завданням першого етапу впровадження інноваційної моделі має бути підвищення рівня інформатизації суспільства, за яким сьогодні Україна значно поступається провідним країнам світу. У процесі досягнення згаданих орієнтирів необхідно враховувати наступні обмеження, характерні для сучасного етапу розвитку економіки України:

– технологічна відсталість, що обумовлює низьку конкурентоспроможність продукції окремих галузей;

– нерозвиненість сфери малих інноваційних підприємств та інфраструктури в ін-новаційній сфері;

– дефіцит фінансових ресурсів, який позначається на інноваційній активності ви-робництв реального сектора економіки [13].

Вирішального значення у впровадженні інноваційної моделі розвитку, утвердженні України як високорозвиненої, соціально орієнтованої держави ринкового типу з конку-рентоспроможною економікою набуває її структурна перебудова. Головним змістом струк-турного маневру, виходячи з оцінки сучасних тенденцій і реальних можливостей економіки, буде прискорений розвиток національних галузей і виробництв, що в змозі забезпечити кон-курентні переваги на світовому ринку, і поступове прискорення темпів зростання в суміжних галузях економіки.

Державна структурна політика економічної дипломатії на цьому етапі перебудови має зосереджуватися на розв’язанні таких основних завдань:

– проведенні ефективної промислової і аграрної політики та сприянні підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому і світовому ринках;

– забезпеченні структурного маневру у бік підвищення частки галузей і виробництв з високим ступенем промислово-технологічної переробки, значною питомою вагою доданої вартості і швидким оборотом капіталу;

– стимулюванні інноваційного процесу з метою технологічного оновлення, зниження енерго- та матеріалоємності, підвищенні ефективності вітчизняного виробництва;

– завершенні трансформації структури державної власності і управління, податкової системи, товарних і фінансових ринків, інноваційних механізмів та інших в інститути рин-кової економіки та сприяння підприємницькій діяльності:

– скороченні та оптимізації державного сектора економіки, підвищення ефективності управління державним майном і корпоративними правами;

– розвиток внутрішнього ринку з підвищенням конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників, що сприятиме зменшенню зовнішньої залежності національної економіки та підвищить економічну безпеку держави;

– підвищенні інноваційної активності на мікрорівні, випереджаючий розвиток високо-технологічних виробництв, сприянні процесам інтеграції та створенні великих ефективних і конкурентоспроможних компаній, всебічної підтримки малого і середнього бізнесу;

– забезпеченні більшої прозорості функціонування природних монополій, організа-ційного їх поділу на природно монопольні і немонопольні сегменти, посилення контролю за витратами та підтриманням необхідного рівня інвестицій;

– формуванні та реалізації державних і галузевих цільових програм розвитку промис-ловості, аграрного сектора, транспорту, сучасних систем зв’язку і телекомунікацій;

– прискоренні розвитку та ринкової адаптації економічної системи на засадах все-світньої економічної трансформації, що відбувається на базі новітніх інформаційних тех-нологій, посиленні глобальних та регіональних інтеграційних процесів;

– забезпеченні прискореного розвитку та інтеграції у міжнародний інформаційний простір ринкової інфраструктури – товарних бірж, транспортних терміналів, банківських і не-банківських фінансово-кредитних установ, ринку інформаційної продукції та послуг;

– підвищенні рівня накопичень в економіці, особливо частки інвестицій в основний капітал, шляхом створення сприятливого інвестиційного клімату та умов переходу від спо-живацької ідеології у використанні ВВП до забезпечення інвестиційного розвитку [35].

Структурна перебудова економіки України на підґрунті інноваційної моделі розвитку повинна забезпечити необхідні відтворювальні пропорції ВВП та їх позитивну динаміку.

Інноваційна політика повинна бути спрямована на забезпечення прогресивних змін у тенденціях формування і використання ВВП як основи економічного зростання. Пріоритет-ними напрямами оптимізації відтворювальних пропорцій мають стати:

– постійне зменшення затратомісткості у тенденції співвідношення між витратами (проміжним споживанням) і новоствореною вартістю (валовою доданою вартістю), яке ха-рактеризує ефективність виробництва;

– підвищення питомої ваги валового капіталоутворення в структурі ВВП, в першу чергу, за рахунок накопичення основного капіталу, темпи якого повинні перевищувати темпи зростання ВВП. Така тенденція формуватиме інвестиційний тип розвитку економіки, створю-ючи ресурсне підґрунтя для структурної її перебудови;

– відновлення стимулюючого впливу заробітної плати на інноваційний розвиток і технологічне оновлення виробництва, її відтворювальної функції, підвищення платоспро-можного попиту населення та перерозподіл первинних доходів на користь товаровиробників. З цією метою необхідно поступово підвищувати рівень середньої заробітної плати і частку оплати праці в структурі ВВП, за рахунок чого зменшаться нарахування на фонд оплати праці;

– активізація виробництва і структурної перебудови економіки шляхом збільшення в структурі ВВП частки валового прибутку і змішаного доходу за рахунок зменшення по-даткового навантаження на товаровиробників [83].

Інноваційна модель розвитку економіки на середньострокову перспективу передбачає збереження основних пропорцій її загальногалузевої структури. У формуванні економічного розвитку країни провідну роль буде відігравати промисловість, її частку в загальному обсязі валової доданої вартості слід збільшувати.

На сучасному етапі, Україна, усвідомивши значимість інноваційної діяльності для її економічного прогресу та дослідивши світові тенденції в цьому напрямку, робить спроби адаптування своєї законодавчої та практичної роботи до вимог сьогодення.

Разом з тим цілий ряд проблем, що стоять на заваді інтенсифікації інноваційних процесів, ще не знайшли свого нормативно-правового вирішення в нашій країні. А головне – чинне законодавство України, яким регулюються правовідносини у цій сфері, не має необ-хідної структурної повноти і системної завершеності. Виходячи з цього, необхідно, спираю-чись на світовий досвід, розробити кілька взаємоузгоджених законопроектів, які в сукупності з вже прийнятими законами та необхідним комплектом нормативних актів могли б сформувати правове поле для впровадження інноваційної моделі розвитку української економіки.

Зокрема, для активізації інноваційної діяльності в ринкових умовах необхідно законо-давче врегулювати питання функціонування інноваційних ринків, місця і ролі в них таких рин-кових структур, як інноваційні біржі, консорціуми, акціонерні товариства, асоціації, промис-лово-фінансові групи з метою коопераційної інтеграції наукових організацій, вузів, промис-лових підприємств та банків створення і комерціалізації нових технологій.

З метою вдосконалення організаційного забезпечення процесу створення і функціо-нування технопаркових структур функції координації та загального методичного керівництва цими роботами, а також роботами створення і функціонування спеціальних (вільних) еко-номічних зон доцільно покласти на єдиний міжвідомчий орган.

В умовах ринкових відносин соціально-економічний і політичний статус країни ви-значається її глобальною конкурентоздатністю, яка тісно корелює із обраною стратегією по-ведінки на міжнародному ринку інновацій і успішністю її реалізації. Вибір стратегічної поведінки на міжнародному ринку інновацій є найважливішим завданням міжнародного ін-новаційного менеджменту.

У загальному вигляді стратегія – це пошук найбільш результативних варіантів приве-дення в дію ресурсів (капіталу, інтелектуальних знань, робочої сили) згідно головних цілей розвитку і з врахуванням ситуації на ринку як на даний момент, так і в найближчому май-бутньому. Таким чином, фактично, стратегія – це деталізований всебічний комплексний план досягнення заздалегідь поставлених цілей.

З вибором стратегії пов’язана розробка планів проведення досліджень і розробок, а також інших форм інноваційної діяльності. Стратегічне управління інноваціями все-таки більш широке поняття, ніж перспективне планування великомасштабних проектів, оскільки воно включає ситуаційний аналіз і прогноз впливу широкого діапазону виробничих та підприєм-ницьких факторів успіху: зовнішніх (продукти, ринки, патенти, ліцензії) і внутрішніх (нові технології, фінансування, потужності, виконавці, технічний рівень); потенціал сфери НДДКР; систему управління, її організаційні форми; етику і культуру міжнародного підприємництва.

У ході стратегічного управління інноваціями здійснюється поєднання цілей технічної політики і політики капіталовкладень з метою впровадження нових технологій і видів про-дукції. Вибір варіанта стратегічної поведінки підприємств і організацій в міжнародному ін-новаційному підприємництві визначається, перш за все, пріоритетами державної політики.

Стратегії інноваційного розвитку держав, які конкретизуються їх пріоритетами НДДКР, формуються із врахуванням наступного [116]:

– державних політичних цілей в інноваційній сфері. Наприклад, ціллю для Японії є перетворення країни в могутню науково-технічну державу, для США – зростання добробуту населення, для України – перетворення країни в технологічну державу;

– наявності природних ресурсів;

– природно-демографічних чинників країни (географічного положення, природних умов, чисельності населення);

– науково-технічного та інноваційного потенціалу країни;

– спрямованості економічного розвитку у векторі завоювання світового ринку.

Після вибору пріоритетів в галузі НДДКР вирішують конкретні задачі:

– необхідності придбання ліцензії за кордоном чи її розробка власними силами;

– проведення підготовки кадрів всередині країни чи направлення студентів, аспірантів і фахівців за кордон;

– стимулювання державних і приватних фірм до наукових досліджень;

– залучення іноземних організацій до розвитку наукових досліджень і виробництва в країні;

– залучення іноземних інвестицій на розвиток науки, техніки, виробництва;

– забезпечення взаємодії науки і виробництва;

– визначення напрямків фундаментальних досліджень, що фінансуються державою;

– організації системи захисту досягнень науки і техніки;

– визначення митних бар’єрів чи стимулів ввозу для іноземних товарів.

Виділяють три головних типи моделей науково-інноваційного розвитку держав на світовому ринку [116]:

1) країни, орієнтовані на лідерство в науці, реалізацію великомасштабних цільових проектів, що охоплюють всі стадії науково-виробничого циклу, як правило, із значною част-кою науково-інноваційного потенціалу в оборонному комплексі (США, Великобританія, Франція);

2) орієнтовані на поширення нововведень, створення сприятливого інноваційного середовища, раціоналізацію всієї структури економіки (Німеччина, Швеція, Швейцарія);

3) що стимулюють нововведення шляхом розвитку інноваційної інфраструктури, за-безпечення сприйняття досягнень світового науково-технічного прогресу, координації дій різних секторів в області науки і технологій (Японія, Південна Корея).

Російські вчені В. Фрідлянов, Р. Некрасов, С. Остапюк виділяють три стратегічні мо-делі інноваційної політики.

1. Модель перенесення полягає у використанні наявного зарубіжного науково-тех-нічного потенціалу в економіці власної країни через закупівлю ліцензій на високо-ефективні технології для освоєння виробництва продукції нових поколінь, яка користується попитом за кордоном.

2. Модель запозичення передбачає, що, опираючись на дешеву робочу силу та вико-ристовуючи частину науково-технічного потенціалу власної країни, освоюють випуск науко-місткої продукції, яку виробляли раніше в індустріально-розвинутих країнах.

3. Модель нарощування полягає в тому, що з використанням власного науково-тех-нічного потенціалу, залученням іноземних учених, об’єднанням результатів фундаментальної і прикладної науки постійно створюють нові продукти і технології, які реалізують у вироб-ництві та соціальній сфері.

Вичерпання чинників екстенсивного економічного розвитку обумовлює постійне по-силення уваги до пошуку нових факторів прискорення економічної динаміки, адекватних су-часному стану розвитку світової економіки. Відтак запровадження в Україні інвестиційно-інноваційної моделі економічного зростання з політичної мети перетворюється на об’єктивну необхідність, альтернативою якій є занепад національної економіки, втрата економічного, а, можливо, й національного суверенітету.

Отже, зайвим є переконування громадськості та фахівців у необхідності радикальної активізації інноваційної діяльності в Україні, яке має надати суспільно-економічному роз-витку інноваційного характеру. Між тим, так само зайве й констатувати, що попередні роки економічних реформ не створили необхідних умов для примноження та зміцнення інтелек-туального потенціалу українського суспільства, інноваційного розвитку економіки, освоєння нових високих технологій, подолання структурних деформацій, успадкованих від адмініст-ративно-командної системи. Економічна динаміка досі не лише не набула сучасної пост-індустріальної спрямованості, а навіть не створила достатньо міцного підґрунтя для запро-вадження основ інноваційного розвитку. Зволікання в цьому напрямі ставить під загрозу здо-бутки економічного розвитку. На жаль, поки що основна маса фахових дискусій зосереджена навколо нагальних, проте тактичних проблем бюджетного розподілу, реформування подат-кової системи, монетарної політики тощо. Власне інноваційна складова розвитку залишається переважно поза увагою фахового наукового аналізу.

Підсумки економічного розвитку дають підстави стверджувати, що економіка України входить до стадії стагнації. У той час як традиційні чинники економічного зростання, які спи-ралися переважно на мобілізацію ресурсів, нагромаджених за тривалий період економічного спаду, практично вичерпано, належних зрушень в структурі економічної системи, які перевели б національну економіку в режим зростання, яке ґрунтується на інвестиційно-інноваційному творенні нових ресурсів, поки що не відбулося. Враховуючи це, нагальною постає проблема модернізації української економіки з метою підвищення технологічного рівня експорту та якісних характеристик вітчизняної продукції. Саме на виконання цього стратегічного завдання має бути спрямована інноваційна політика України. Тому питання подальшого інноваційного розвитку, прискорення науково-технічного прогресу розглядалося в Україні як надзвичайно актуальне протягом практично всього періоду економічних реформ. Вже у 1991 р. було ство-рено Комітет з питань науково-технічного прогресу. В інноваційній сфері діяли Державний комітет з питань науки та техніки (1992–1995 рр.), Державний комітет з питань науки та техніки і промислової політики (1995–1996 рр.), Міністерство у справах науки і технологій (1996–1998 рр.), Державний комітет з питань науки та інтелектуальної власності (1998–2000 рр.), Міністерство науки та освіти (з 2000 р.). Нинішні повноваження суб’єктів державного ре-гулювання, які покликані відігравати провідну роль у формуванні та реалізації державної науково-технологічної політики, визначені в ЗУ “Про наукову і науково-технічну діяльність”. За ці роки спеціалізованими органами державного управління було зроблено чимало для пом’якшення руйнівного впливу, завданого трансформаційною кризою інноваційній сфері.

Основними пільгами у сфері інноваційної діяльності, згідно з чинним законодавством, є:

1. Пільги за податком на прибуток:

– оподаткування у розмірі 50 % від діючої ставки прибутку, від продажу іннова-ційного продукту, заявленого при реєстрації в інноваційних центрах, що створені відповідно до закону “Про інноваційну діяльність”;

– 50 % податку на прибуток, одержаний від виконання інноваційних проектів, за-лишаються у розпорядженні платника податків, зараховуються на його спеціальний рахунок і використовуються ним виключно на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності і розширення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз;

– суми податку з прибутку, одержаного від виконання технологічними парками про-ектів за пріоритетними напрямами, які зареєстровані належним чином, зараховують на спе-ціальні рахунки суб’єктів та використовують виключно на наукову та науково-технічну діяльність, розвиток власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз.

2. Звільнення від земельного податку вітчизняних закладів культури, науки, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, фізичної культури і спорту. Інноваційні під-приємства сплачують земельний податок у розмірі 50 % ставки оподаткування.

3. Пільги за податком на додану вартість:

– від оподаткування звільняються операції з оплати вартості фундаментальних до-сліджень, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, які здійснюються за рахунок державного бюджету України;

– від оподаткування звільняється вартість виконання проектно-конструкторських ро-біт, які виконуються вітчизняними розробниками за контрактами з підприємствами судно-будівної промисловості;

– 50 % ПДВ по операціях з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов’я-заних з виконанням інноваційних проектів, залишаються у розпорядженні платника податків, зараховуються на його спеціальний рахунок і використовуються ним виключно на фінансу-вання інноваційної, науково-технічної діяльності і розширення власних науково-техно-логічних і дослідно-експериментальних баз;

– від оподаткування звільняється вартість ввезених в Україну певних товарів для ви-конання інноваційних проектів.

4. Митні пільги при ввезенні в Україну протягом строку чинності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту звільняються від сплати ввізного мита, це: сиро-вина, матеріали, устаткування, обладнання, комплектуючі для використання технологічними парками, їхніми учасниками, дочірніми та спільними підприємствами.

5. Інноваційним підприємствам дозволяється прискорена амортизація основних фондів і встановлюється щорічна двадцятивідсоткова норма прискореної амортизації [4–6].

У контексті фінансування інноваційної діяльності в Україні окремої уваги заслуговує питання розвитку венчурного капіталу. Відомо, що, зокрема, в країнах Європи та США вен-чурний капітал є одним з важливих інструментів фінансування науково-дослідних робіт та розвитку високих технологій, підтримки малого та середнього бізнесу. На жаль, роль вен-чурного капіталу у зазначених галузях в Україні залишається незначною.

Слово “венчур” (від англ. venture) означає ризик, що лежить в основі поняття “венчурний капітал”. Якщо підприємець має унікальну ідею, яка вже втілена у вигляді продукту або послуги й має значний ринковий потенціал, венчурний інвестор може вкласти необхідну суму в проект у розрахунку отримати великий прибуток. Звичайно, у цьому ви-падку інвестор поділяє з підприємцем ризик, пов’язаний з відсутністю досвіду активної реалі-зації продукту або послуги. Як правило, венчурний капітал інвестується в проекти, в яких немає шансу на одержання фінансування від кредитних установ. Венчурний інвестор вкладає кошти в досить велику кількість не пов’язаних між собою проектів у різноманітних сферах діяльності, тим самим диверсифікуючи свої внески з метою зниження загального ризику. Порядок створення та діяльності венчурних фондів в Україні встановлено ЗУ “Про інститути спільного інвестування”, який набув чинності 15.03.2001 р. За оцінками Мінекономіки, обсяг ринку венчурного капіталу в Україні становить приблизно 400 млн дол. США.

Як зазначалося, останнім часом в Україні невпинно зростає питома вага фінансування наукових та науково-технічних робіт за рахунок коштів іноземних замовників. У 1995 р. вона становила 15,6 %, у 2000 р. – 23,3 %, а у 2001 р. цей показник зріс до 25 %. В 2001 р. вперше за обсягами та часткою в загальному фінансуванні іноземне фінансування було більшим, ніж фінансування із державного бюджету за розділом “Фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу”. За часткою іноземного фінансування в сумарних витратах на науку, Україна випередила Росію (17,1 %), Великобританію – лідера з частки іноземного фінансування серед розвинених країн Заходу (16,8 %) і всі східноєвропейські країни, де частка іноземного фінансування варіює в межах від 1,5 до 5 %. За даними опитувань російських вчених, в успішно працюючих інститутах не менше 25 % бюджету складають іноземні кошти. Але фактично об’єм іноземного фінансування вітчизняної науки ще вищий, оскільки в силу особливостей статистичного обліку цей показник занижений приблизно на 20–30 %.

Незважаючи на збільшення кількості інноваційних продуктів, у вартісному вимірі у 2001 р. порівняно з 2000 р. питома вага інноваційної продукції в загальному обсязі про-мислової продукції зменшилась на 2,6 % і склала 6,8 % (10,4 млрд грн). При цьому понад 30 % цієї продукції реалізовано на експорт. У структурі експортної інноваційної продукції 47 % становила продукція металургії та обробки металу, 25 % – машинобудування і 12,3 % – хімічної та нафтохімічної промисловості.

Стан інноваційної діяльності в Україні більшістю експертів-науковців визначається як кризовий і такий, що не відповідає сучасному рівню інноваційних процесів у промислово-розвинених країнах та потребам інноваційного розвитку; вузькість ринків, дефіцит фінансових ресурсів, фінанси підприємств, які можуть бути використані для забезпечення інноваційних процесів, державних фінансів, нерозвиненістю інституційних інвесторів – банків, страхових фірм, інвестиційних компаній тощо, а також ринку цінних паперів. В умовах розриву ви-робничого та фінансового капіталів і недостатності останнього, механізм ринкового стиму-лювання інновацій не спрацьовує.

Перехід до інноваційної моделі економічного розвитку потребує реалізації головних завдань:

– розвитку конкурентоспроможного підприємницького сектора та його ядра – великих корпорацій, його здатності до концентрації і перерозподілу коштів у пріоритетні напрями, слідування державним пріоритетам розвитку освіти, науки і технологій;

– повноцінної інтеграції в глобальну інноваційну сферу, світову торгівлю наукоєм-ними товарами та інтелектуальною власністю.

Це вимагає виваженої комплексної державної стратегії, головним принципом якої є максимально повна реалізація потенціалу інноваційного розвитку для докорінної модернізації економіки, підвищення її соціально-економічної ефективності та конкурентоспроможності.

Значне відставання України у соціально-економічному та науково-технічному розвит-ку не лише від розвинених країн світу, але й від колишніх держав “соціалістичного табору” робить перехід до інноваційного типу розвитку неодмінною умовою збереження економічного та політичного суверенітету. Основою нового стратегічного курсу має стати опрацювання та реалізація державної політики, спрямованої на створення необхідних економічних, інститу-ційних, науково-технічних та соціальних передумов утвердження України як високотех-нологічної держави, її входження до кола високотехнологічних країн світу. Ця мета може стати фундаментом не лише економічної стратегії, а й політичної консолідації нації.

Державна стратегія, орієнтована на забезпечення інноваційного розвитку України, і повинна бути спрямована на виконання триєдиного завдання:

– безпосереднє здійснення заходів національного та регіонального рівня, які сприя-тимуть підвищенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу, інтенсифікації процесу опанування науковими знаннями та новими технологіями, всебічному розвиткові людського капіталу;

– заохочення здійснення суб’єктами економіки інноваційної діяльності та інвестицій інноваційного спрямування з метою збільшення пропозиції інноваційних продуктів, техно-логій та знань;

– заохочення попиту суб’єктів національної економіки на інноваційні продукти, тех-нології, знання, створення сприятливих умов для впровадження інновацій у виробничу діяль-ність та побут населення.

Згідно із концепцією науково-технологічного та інноваційного розвитку України, прий-нятої Верховною Радою 13.07.1999 р., головними цілями інноваційного розвитку України є:

– підвищення ролі наукових та технологічних факторів у подоланні кризових явищ у соціально-економічному розвитку України;

– збереження, ефективне використання та розвиток національного науково-техноло-гічного потенціалу;

– технологічне переобладнання і структурна перебудова виробництва;

– збільшення експортного потенціалу;

– збереження довкілля та ефективне використання природних ресурсів;

– створення достатньої кількості робочих місць;

– відродження творчої діяльності в науково-технологічній сфері;

– розвиток людини, захист її здоров’я та середовища проживання, створення умов для високопродуктивної творчої праці.

Визначальним орієнтиром інноваційної стратегії має стати забезпечення готовності національної економічної системи та суб’єктів господарювання до широкомасштабного здійс-нення інноваційної діяльності та функціонування в умовах інноваційного розвитку. Відтак інноваційний розвиток України повинен базуватися на:

– здійсненні цілеспрямованої державної промислової та інвестиційної політики, спря-мованої на активізацію нововведень як пріоритетної складової загальної стратегії соціально-економічного розвитку держави, забезпеченні єдності структурної та інноваційної політики;

– створенні сприятливих умов для інноваційної діяльності в країні: правового забезпе-чення інноваційної діяльності підприємств; запровадження дієвого пільгового режиму здійснен-ня інноваційної діяльності; удосконалення механізмів фінансування інноваційної діяльності;

– застосуванні засобів захисту національного ринку, виробництва та капіталу, заохо-ченні їхнього розвитку, стимулюванні інноваційної спрямованості останнього;

– послідовному збільшенні сукупного попиту, вдосконаленні інфраструктури ринків з метою підвищення питомої ваги складних, наукоємних продуктів в особистому та вироб-ничому споживанні;

– створенні умов для реалізації вітчизняними підприємствами наступальної стратегії на зовнішніх ринках, підтримки конструктивної конкуренції на внутрішньому ринку, яка за-охочуватиме підприємства до інноваційної діяльності;

– диверсифікації організаційних форм функціонування національної економіки, забез-печенні співпраці малих, середніх та великих підприємств, підтримки провідних великих під-приємств та об’єднань, які мають змогу реалізувати загальнодержавні інноваційні пріоритети, розвитку науково-виробничої кооперації, венчурного бізнесу, промислово-фінансової інтегра-ції, в тому числі – на міжнародному рівні;

– забезпеченні тісної інтеграції виробництва, фінансів, науки, освіти з метою сприяння випереджаючому розвиткові науково-технологічної сфери;

– конверсії “тіньових” капіталів та залученні “тіньового” сектора до сфери легального обігу фінансових ресурсів, інвестування і розширення на цій основі власних ресурсів під-приємств для інноваційної діяльності;

– пріоритетному розвиткові людського капіталу як основи майбутнього постіндуст-ріального суспільства [144].

Реалізація комплексу заходів стимулювання інноваційної діяльності, передбаченого чинним законодавством, зокрема, законом “Про інноваційну діяльність” в умовах несприят-ливого інвестиційного клімату містить серйозну загрозу нецільового використання передба-чених коштів і пільг, поширення “фіктивних” інновацій, відкачування оборотних коштів під-приємств до псевдоінноваційних підприємств та їхнього використання для прискорення ви-току за кордон інтелектуального продукту, який не доходить до стадії впровадження в Україні.

Провідним напрямом в процесі переходу України до інноваційного розвитку має стати поліпшення інвестиційного клімату в Україні та всебічне стимулювання національного ка-піталотворення та інвестиційних процесів. Ключовим засобом на цьому шляху є виведення витрат підприємства на інвестиції в основні фонди з-під оподаткування податком на прибуток. Лише цей крок може надати суттєве прискорення розвитку інвестицій в Україні.

З цією метою мають здійснюватися:

– узгодження грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики із завданнями інвестиційної стратегії;

– стимулювання капіталовкладень в реконструкцію, оновлення і створення інфра-структури виробництва;

– заохочення надання комерційними банками кредитів під інвестиційні проекти, які передбачають інноваційну діяльність;

– забезпечення прозорості процесів надання податкових стимулів інноваційної діяль-ності, надання допомоги в одержанні належних пільг та відстрочок, податкові канікули на час повернення підприємством інвестиційного кредиту;

– надання правового та методичного сприяння утворенню малих підприємств, насам-перед, інноваційного спрямування, іншим формам самостійного інвестування заощаджень та самозайнятості населення, спрямованим на активізацію інноваційної діяльності та розвиток людського капіталу нації;

– широка роз’яснювальна робота щодо формування ідеології інноваційного інвестування як інвестування в майбутнє держави, престижності та економічної вигідності інноваційної діяльності, пропаганда досвіду найбільших та найуспішніших інвесторів.

Попри визнання провідної ролі інвестицій, які здійснюються з внутрішніх джерел фінансування, в політиці забезпечення інноваційного розвитку значна увага має приділятися створенню сприятливих умов для залучення в українську економіку іноземних інвестицій. Потреба залучення іноземних інвестицій під конкретні програми і проекти, які мають ін-новаційне спрямування, потребує подальшого формування організаційного механізму залу-чення іноземних інвестицій. З метою забезпечення інноваційної спрямованості іноземних інвестицій слід здійснювати такі заходи:

– зниження рівня оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями у галузях економіки, які належать до пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, при перевищенні інвестиціями певного розміру або виконанні завдань здійснення інноваційної діяльності;

– заохочення спільного фінансування інвестиційних проектів вітчизняними та зару-біжними інвесторами, з метою залучення сучасних виробничих, маркетингових, управлін-ських та організаційних інновацій;

– удосконалення організаційно-правових механізмів міжнародного трансферу технологій;

– всебічна підтримка створення промислово-фінансових груп з спрямуванням їх ре-сурсів на реалізацію довгострокових інвестиційних проектів та проектів, що вимагають знач-них обсягів інвестицій, за рахунок корпоративного фінансування цих проектів вітчизняними та зарубіжними суб’єктами;

– формування загальнонаціональної інформаційної мережі спеціальних інституцій, аудиторських, консалтингових фірм, які виступатимуть джерелом достовірної інформації про інвестиційні можливості підприємств, галузей та регіонів, інвестиційні перспективи, умови діяльності іноземних капіталів на території України, виробничий, науково-технологічний, кад-ровий потенціал, макроекономічне становище, правове середовище тощо;

– будівництво бізнес-центрів, в тому числі, у невеликих містах – центрах регіонів, розвиток яких визначено як структурний пріоритет, за рахунок як державних, так і приватних інвестицій [23].

Реалізація конкретних завдань інноваційної стратегії вимагає насамперед визначитися з типом її побудови, від якого залежить логіка та послідовність застосування безпосередніх інструментів. Таких типів може бути декілька.

1. Підтримка впровадження дифузії інновацій, тобто їхнього копіювання шляхом купівлі патентів та технологій за кордоном з метою подальшого самостійного удосконалення. Такий шлях має як переваги, так і породжує серйозні макроекономічні проблеми. Головною з них може стати перехід розвитку економіки країни на рейки так званого “наздоганяючого розвитку”, який поставить країну перед необхідністю постійних витрат на закупівлю все но-вих і нових технологій. Такі витрати можуть надто зрости, що спричиниться до відволікання значних коштів за рахунок соціальних та інших важливих витрат.

2. Підтримка іноземної високотехнологічної експансії з метою інтеграції в передові транснаціональні корпорації та отримання таким чином ефекту копіювання передових техно-логій, підвищення кваліфікації трудових ресурсів. Такий шлях ставить в залежність економіку України від іноземного інвестування, призводить до значного відтоку прибутків з країни. На нашу думку, експансія іноземного капіталу в цілому приносить національній економіці в стратегічній перспективі більше переваг, ніж втрат, лише в разі збалансованого іноземного інвестування, тобто в разі присутності українського капіталу в економіках країн походження іноземних інвестицій.

3. Підтримка “точок зростання”, тобто тих галузей чи підприємств, які досягли певних успіхів в науково-технічних розробках, мають людський та інфраструктурний потенціал для ефективного інноваційного розвитку та здатні через свої масштаби стати “локомотивами” зростання, тобто можуть спонукати до розвитку суміжних галузей, споріднені виробництва та наукові дослідження і, зрештою, визначити спеціалізацію України на міжнародних ринках.

Спеціального дослідження потребує можливість змішаних стратегій та усунення суперечностей в результаті їхньої реалізації. Не вдаючись до моделювання наслідків реалізації кожної з стратегій, ми попередньо робимо висновок про можливість використання елементів кожної стратегії з постійним моніторингом наслідків. У процесі набуття досвіду регулювання інноваційної діяльності окремі інструменти покажуть себе як найбільш ефективні та отримають ширше застосування за рахунок інших.

Сучасна “нова економіка”, яка здобуває поширення в світі і розвиток якої є одним із завдань інноваційного розвитку України, діє на міждисциплінарному, інтергалузевому рівні, спираючись на залучення в сферу своєї дії великої кількості різноманітних галузей. Це спонукає до переходу від галузевих пріоритетів інноваційної стратегії до функціональних, що полягатиме в мобілізації та розширенні національних конкурентних переваг. З огляду на це, на першому етапі інноваційна стратегія має бути спрямована на сприяння реалізації вже існуючих конкурентних переваг України:

– значного науково-технологічного потенціалу, висококваліфікованих кадрів, об’єктів інтелектуальної власності;

– високого рівня вищої освіти;

– технологічного потенціалу оборонно-промислової та авіакосмічної сфер і суміжних з ними галузей;

– резервів виробничих потужностей з випуску масової дешевої, але якісної продукції, яка здатна знайти збут на внутрішньому ринку, а також на ринках зарубіжних країн;

– природних ресурсів, розвиненої мінерально-сировинної бази;

– транспортної інфраструктури;

– забезпечення спрямування інноваційної політики на реалізацію проектів, які за-безпечували б зниження загального рівня витрат в економіці та розвиток інфраструктури і, таким чином, поліпшували б фінансовий стан підприємств, сприяли підвищенню плато-спроможного попиту на інновації та подальшій активізації інноваційної діяльності, зокрема, в галузях енергетики й транспорту [198, 199].

Недостатні обсяги ресурсів державного бюджету не дозволяють очікувати належного централізованого фінансування потреб науково-технологічного розвитку у повному обсязі та обумовлюють потребу забезпечення якомога більш цільового та ефективного використання всього комплексу наявних коштів. Тому інноваційний розвиток України має передбачати ціле-спрямоване сприяння здійсненню всього комплексу нововведень: у розвитку продуктів у сфері матеріального та інтелектуального виробництва; у впровадженні засобів виробництва; у вико-ристанні сировини, матеріалів та комплектуючих у виробництві; в освоєнні ринків збуту про-дукції національного виробництва; впровадженні організаційних та інституційних форм функ-ціонування національної, економічної, наукової, соціально-культурної, інформаційної та ін-ших сфер; поширенні виробничої, фінансової, споживчої, соціальної, інформаційної інфраструктури.

Інструментами інноваційної політики держави є податкова, бюджетна, грошово-кре-дитна (запровадження монетарних інструментів стимулювання інноваційного розвитку), інс-титуційна сфери (створенні великих конкурентоспроможних фінансово-промислових корпо-рацій – національних економічних лідерів, здатних виконати функцію локомотивів розвитку), розвиток людського капіталу.

У сфері заохочення децентралізованого фінансування інноваційної діяльності доцільно:

– запровадити гнучкі форми поєднання капіталів комерційних банків та підприємств через створення пайових інвестиційних фондів з метою акумуляції капіталу для реалізації інноваційних проектів;

– запровадити порядок створення інноваційних асоціацій як об’єднань юридичних та фізичних осіб, що беруть участь у виробництві інтелектуального продукту, здійсненні інно-ваційного проекту та випуску нової продукції;

– розробити державну систему страхування ризиків інноваційної діяльності, зокрема – спеціально створеною державною чи державно-приватною страховою компанією [199].

Таким чином, модернізація української економіки на засадах інноваційного розвитку має забезпечуватися комплексним застосуванням усіх доступних важелів економічної полі-тики та запобіганням конфлікту між їхніми впливами та між вирішенням стратегічних та поточних завдань. За цих умов інноваційна стратегія як така, що за визначенням веде до підвищення рівня прибутковості національних підприємств, може стати реальним полем для багатогранної співпраці держави і бізнесу.

Стратегія розвитку підприємства одночасно визначає і орієнтує управління іннова-ціями, тобто задає основи її формування і сутність. У свою чергу, інноваційна стратегія уточнює і сприяє забезпеченню загальної стратегії розвитку підприємства, складаючи із нею інтегроване ціле. Стратегії інноваційного розвитку підприємств формуються із врахуванням: позиції керівництва щодо НДДКР; системи управління НДДКР; сфери фундаментальних і прикладних досліджень; оцінки результатів; відкриттів, патентів; інвестицій; інноваційного потенціалу підприємства.

Розробка інноваційних стратегій входить в прерогативу вищих ешелонів управління і передбачає вирішення цілого комплексу задач:

– розробки стратегічних цілей, оцінки можливостей і ресурсів для їх реалізації;

– аналізу тенденцій в маркетинговій діяльності і науково-технічній сфері;

– визначення інноваційних стратегій з вибором альтернатив;

– підготовки детальних оперативних планів, програм, проектів і бюджетів;

– оцінки діяльності на основі визначених критеріїв з врахуванням встановлених цілей і планів [170].

Важливим є усвідомлення того, що інноваційні стратегії відносяться до класу функціональних і поділяються на агресивні (наступальні) та оборонні, в рамках яких до-датково виділяються також: імітаційна, слідування за лідером, традиційна, залежна, стратегія за нагодою та інші.

Відомою є класифікація типів інноваційних стратегій фірм відносно фактору НТП X. Фрімана, який розрізняє: наступальну, захисну, імітаційну, залежну, традиційну.

Наступальна, чи агресивна, інноваційна стратегія пов’язана з прагненням до техніч-ного та ринкового лідерства через створення та впровадження нових продуктів. Стратегія передбачає тісний зв’язок фірм зі світовими досягненнями науки й технології, пряму залеж-ність від наукових розробок, що фінансуються та здійснюються самою фірмою, можливість останньої швидко реагувати та пристосовуватися до нових технологічних можливостей. Відповідно, підприємству необхідно бути постійно включеною в інформаційний простір краї-ни та світу, співпрацювати з провідними консультантами та вченими, налагоджувати контакти з інституціями світу, які мають відношення до галузі, де реалізує свою місію підприємство.

Захисна стратегія. Через великий ризик при дотриманні наступальної стратегії біль-шість фірм, надає перевагу захисному типу стратегії, яка визначається позицією, що знахо-диться поруч і трохи позаду піонерних агресивних технологічних змін. Стратегія передбачає використання новітніх технологій, завдяки яким здійснюється вихід на нові ринки, вперше утворені іншими піонерами. Звичайно, що така стратегія неможлива як звичайна імітація, а тому потребує істотних поліпшуючих інновацій, які формують нову продукцію, з новими споживчими властивостями відносно базової інновації. Захисні інновації є найпоширенішими в провідних індустріальних країнах. Дотримання такого типу стратегії потребує високої мобільності і здатності до опанування авангардними розробками, а необхідність процесів їх удосконалення вимагає високої науково-технічної розвиненості, як і в наступальної фірми. Важливими факторами для здійснення захисної стратегії є: придбання патентів, навчання персоналу, реклама, сервіс і технічне обслуговування.

У світовій практиці характерним явищем є застосування змішаних стратегій: для од-нієї продукції – наступальної, для іншої – захисної. Фірми невеликих індустріальних країн частіше застосовують захисну стратегію, в той час як фірми країн, що є світовими лідерами дотримуються наступальних стратегій.

Імітаційна стратегія пов’язана з копіюванням технологій виробництва продукції фірм-піонерів. При цьому, у випадку, не дуже віддаленому від першого застосування базової інно-вації, здійснюється купівля ліцензії на виробництво такого продукту. У разі проходження пев-ного часу у фірми з’являється досить технологічних знань для імітації інновації. Імітаційна стра-тегія є вдалою за умови додавання певних технічних, економічних та споживчих якостей до оригіналу, що обумовлює необхідність висококваліфікованого науково-технічного персоналу, знання кон’юнктури відповідних ринків, можливість виходу у світовий інформаційний простір.

Імітаційна стратегія, як свідчить міжнародний досвід, є вдалою при значній державній підтримці та захисті своїх фірм-новаторів.

Залежна стратегія визначається тим, що характер технологічних змін у даному випадку залежить від політики інших фірм. “Залежні” фірми не роблять самостійних спроб змінити свою продукцію, оскільки вони тісно пов’язані з вимогами до неї від головної фірми. Звичайно в випадку мова йде про субпідрядні роботи. Вимоги щодо науково-технічного рівня у таких фірмах мінімальні. Значна питома вага таких фірм зайнята в сервісному бізнесі та в просуванні продукції на нові ринки.

Традиційна стратегія. Цей тип стратегії означає відсутність технологічних змін вна-слідок закріплення певних інноваційних форм в таких фірмах та тривалого періоду “життєвого циклу” продукції. Традиційна стратегія може вважатись інноваційною як свідома відмова від оновлення продукції на підставі ретельного аналізу ринкової ситуації та становища конкурентів.

Традиційна стратегія може включати інноваційний аспект, пов’язаний із удосконален-ням форм і сервісу щодо традиційної продукції. Приклад – ресторанний та готельний сервіс.

Характерно, що співвідношення наведених типів інноваційних стратегій для країн зале-жить від їх ступеня розвитку, а для фірм – від застосовуваних ними науково-технічної політики.

До методів та моделей, які дозволяють визначити оптимальну інноваційну стратегію відносять [199]:

1. Експертні (евристичні) методи. Вони засновані на непрямій та неповній інформації, досвіді фахівців-експертів, інтуїції. Конкретними формами їх використання є: масова оцінка та організація систематичної роботи експертів.

2. Методи соціально-економічного аналізу. Являють собою вивчення соціально-еко-номічної дійсності, пізнання внутрішніх зв’язків, залежностей та явищ з метою визначення прогресивних тенденцій розвитку і можливостей удосконалення виробництв. До них нале-жать: метод порівняння, групування, ланцюгові підстановки, розрахунок балансових різниць, розрахунок індексів, розрахунок коефіцієнта регресії та кореляції.

3. Методи прямих інженерно-економічних розрахунків. Слугують для обґрунтування росту виробництва на підприємстві через детальні інженерно-економічні розрахунки потреб ринку в даному виді продукції та можливостей її виробництва. Це методи економічної ефек-тивності виробництва, інвестицій, доходності цінних паперів тощо.

4. Балансовий метод – важливий інструмент аналізу і прогнозування розвитку націо-нальної економіки, який являє сукупність прийомів, що використовуються для забезпечення узгодженості взаємопов’язаних показників.

5. Економіко-математичні методи і моделі – це специфічні прийоми аналізу соціально-економічних систем, рівноваги економіки, прогнозування економічного росту. До них нале-жать: лінійне та нелінійне програмування, динамічне, стохастичне, сіткові та матричні моделі.

6. Метод системного аналізу та синтезу. Специфіка аналізу та синтезу як методу планування інноваційної діяльності полягає в розкладанні економічних систем і процесів, що в них відбуваються, на складові і на цій основі – визначення ключових проблем перспектив-ного розвитку.

Спрощена модель вибору розроблена Бостонською консультативною групою і призначена для вибору інноваційної стратегії тільки в залежності від частки ринку і темпів розвитку галузі.

У відповідності з цією моделлю фірми, що завоювали значні частки ринку в галузях, що швидко розвиваються – “зірки” – повинні визначати стратегію розвитку. Фірми, що мають високий розвиток в стабільних галузях – “дійні корови” – повинні вибирати стратегію обме-женого розвитку. Так як їх головна ціль – утримувати позиції та отримувати прибутки. Фірми, що мають малу частку ринку в галузях, що повільно розвиваються, – “собаки” – повинні ви-бирати стратегію відсікання зайвого. Для фірм, які слабко закріпилися в галузях швидкого розвитку, необхідний додатковий аналіз.

Отже, вибір стратегії є запорукою успіху інноваційної діяльності. Фірма може вияви-тися в кризі, якщо не зуміє передбачати обставини, що змінюються, і відреагувати на них вчасно.

Вибір стратегії є найважливішою складовою циклу інноваційного менеджменту. В умо-вах ринкової економіки керівнику недостатньо мати гарний продукт, він повинен уважно стежити за появою нових технологій і планувати їхнє впровадження у своїй фірмі, щоб не від-стати від конкурентів. Чітко сформульована стратегія важлива для просування нововведень.

 

 

 

9.3. Роль та еволюція розвитку національних інтересів

у сприянні розвитку інноваційної діяльності

 

Сутність і форми економічної дипломатії не можуть існувати без категорій “націо-нальний інтерес”, “національна економічна безпека”. На сьогодні глобалізація господарської діяльності ставить завдання перед економічною дипломатією країни забезпечувати національ-ний інтерес і гарантувати її економічну безпеку. Цей факт пояснюється тим, що під впливом інтернаціоналізації господарського життя проходить зміна традиційних економічних засад; іноземні фактори активніше працюють на національних територіях вітчизняних виробників; умови роботи учасників світового ринку стали визначатися ліберальними економічними ідея-ми з переділом сфер впливу, екології та інших загальнолюдських інтересів. Звідси й підви-щена зацікавленість до “національних економічних інтересів”, “національної економічної без-пеки”, як до мірил безпечної участі національних господарств у світовій економіці.

Інтернаціоналізація передбачає те, що внутрішні ринки міжнародних фірм можуть впливати на характер трактування національного інтересу, параметри економічної безпеки, галузеву стабільність і життєдіяльність національного виробника, рівень людського потен-ціалу, еволюцію національних, політичних і правових інститутів.

Національний економічний інтерес передбачає поєднання національного, політичного і соціального компонентів. Поряд з національною економічною безпекою (НЕБ) може існу-вати енергетична, продовольча, фінансова, екологічна, техногенна тощо.

За різних часів по-різному трактується поняття “національний інтерес” залежно від того, на якій основі воно ґрунтується (етнічна, політико-правова, ідеологічна, класова скла-дова). Тобто, одні ґрунтуються на праві землі, інші на праві крові, треті – на елементі інтернаціональної єдності робітників.

Але найбільш вдалим є трактування, що “національний інтерес” – це можливість забезпечити реальне поєднання інтересів особистості, суспільства і держави. Розповсюдженим є трактування про те, що “національний інтерес” – це інтерес національної общини (або групи), яка об’єднана специфічними зв’язками та взаємовідносинами генетичними і культур-ними, тобто є спільність культури, мови, сімейних, релігійних, моральних традицій і звичаїв.

На сучасному етапі розвитку національні інтереси слід розглядати як характерну рису цивілізованого, громадянського суспільства. А це передбачає структуризацію суспільства, всі суб’єкти його діють за єдиними нормами. Національний економічний інтерес включає влас-тивість кожного суспільства вирішувати наступні завдання: розвивати і модернізувати націо-нальну економіку, підсилювати життєздатність національного виробництва; використовувати участь кооперативних виробництв для підвищення ефективності національної економіки; пе-редбачати можливість відмови від неефективних виробництв; забезпечувати ріст благополуч-чя свого населення; розширювати інвестиційні та споживчі ринки; розвивати життєздатні ринки національних традицій, культури, мистецтва; придавати національному господарсь-кому середовищу відповідної соціальної орієнтації; розвивати суспільну відповідальність та бізнес; приймати участь у міжнародних політичних структурах в національних інтересах.

Для сучасного розвитку України забезпечення національних інтересів та національної економічної безпеки стоїть у числі пріоритетних завдань підйому і відродженню нації.

Визначаючи ринок як загальнолюдську цінність, необхідно забезпечити пріоритети національного розвитку і держави в цілому. Політичною основою національних інтересів має бути громадянська покора і загальнонаціональний діалог. Економічною основою має стати багатоукладна економіка; забезпечення ефективної взаємодії державної політики і ринкових зусиль для вирішення проблем соціальної забезпеченості, удосконалення людського капіталу.

Наявність чітко і ясно сформульованого трактування національних інтересів та націо-нальної економічної безпеки є орієнтацією на офіційно схвалені цілі і державну стратегію.

По-різному політичні групи сприймають державну стратегію економічної безпеки України. Одні оголошують її як підрив національних інтересів, інші – як джерело загрози галузевим або корпоративним привілеями, як ріст злочинності і нездатності властей адекватно реагувати на зрощення кримінальних шарів з державним апаратом. Даний плюралізм думок породжує пошук простих рішень, однак соціальні проблеми не повинні бути завадою на шляху до посилення економічної безпеки України. Ключові позиції закріплені в Конституції України, що є першою спробою з боку держави регулювати питання економічної безпеки.

Утвердження в Україні інноваційної моделі економічного зростання потребує держав-ної підтримки створення нових та приведення до умов ринкової економіки існуючих меха-нізмів і структур, які сприяють інноваційній активності.

Сучасна інноваційна політика повинна спрямовуватись на чітко визначений кінцевий позитивний результат. Тому серед механізмів державного впливу на розвиток соціально-еко-номічної, науково-технологічної та інноваційної сфери першочергового значення набуває програмно-цільовий метод управління та кластерний підхід до реалізації промислово-інно-ваційної політики.

З метою реалізації потенційних можливостей програмно-цільового методу при забез-печенні інноваційного розвитку вітчизняного виробництва необхідно бюджетні кошти, що виділяються на фінансування науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт та інно-вацій, сконцентрувати в рамках державної програми науково-технологічного та інновацій-ного розвитку України. До складу цієї рамкової програми необхідно на конкурсних засадах, після державної експертизи, включити державні науково-технічні програми (ДНТП), державні інноваційні програми та окремі великомасштабні інноваційні проекти [170].

При формуванні державних цільових програм в соціально-економічній та оборонних сферах необхідно, як правило, передбачати комплекс заходів щодо науково-технологічного та інноваційного розвитку відповідних галузей та регіонів.

Для забезпечення державної підтримки реалізації інноваційних програм і проектів слід розробити механізм їх бюджетного фінансування, стимулювання залучення комерційних бан-ків і коштів приватних та іноземних інвесторів.

Однією з визначальних умов досягнення ефективності інноваційного процесу в рамках цільових програм в ринкових умовах є створення дійового організаційно-економічного ме-ханізму управління, здатного забезпечити взаємозв’язок державних інтересів з інтересами окремих виконавців, застосування принципів внутрішньо-програмного госпрозрахунку, само-фінансування, договірних відносин. У зв’язку з цим організаційними структурами управління програмами державного рівня, особливо на стадії широкого впровадження та комерціалізації інновацій, повинні виступати державні (змішані) асоціації, акціонерні товариства, консорціу-ми, фінансово-промислові групи, холдинги тощо. У найбільш пріоритетних інноваційних га-лузях, зокрема, ракетно-космічній, літако- та суднобудуванні, виробництві окремих видів озброєння і військової техніки, інформатизації та біотехнології, необхідним є максимальне дер-жавне сприяння становленню промислово-технологічних та інноваційних лідерів.

Для удосконалення державного регулювання однією із важливих сфер інноваційної діяльності – трансфером технологій – слід створити загальнонаціональну мережу передачі технологій на чолі зі спеціально створеним уповноваженим органом виконавчої влади чи змішаною організацією (агенцією), який у своїй діяльності повинен опиратися на регіональні центри інновацій і передачі технологій.

Для активізації міжнародного трансферу технологій необхідно активізувати роботу щодо інтернаціоналізації вітчизняних підприємств, створення інвестиційних і інноваційних умов для участі національних виробників у міжнародних стратегічних альянсах із залученням іноземного капіталу як ефективних структурах організації науково-технологічної кооперації між промисловими компаніями різних країн.

Досвід промислово розвинутих країн Південно-Східної Азії, Східної Європи, Балтики і Росії свідчить, що широке і ефективне впровадження нових технологій, комерційна реалі-зація результатів досліджень і розробок, можливі лише за умов функціонування розгалуженої інноваційної інфраструктури, зокрема таких утворень як технопарки і технополіси, іннова-ційні та технологічні центри, бізнес-інкубатори, а також консалтингові, лізингові, інфор-маційні, сервісні, страхові фірми, центри колективного користування унікальним науковим устаткуванням та приладами, сертифікаційні, інжинірингові, маркетингові центри тощо.

Створення інфраструктури наукової та інноваційної діяльності, комерціалізації резуль-татів НДДКР, збереження розвиненої мережі малого інноваційного підприємництва є одним з небагатьох шляхів відновлення економіки, розвитку науки і освіти.

Стратегія розвитку в Україні інноваційної інфраструктури повинна бути спрямована на:

– посилення регіонального аспекту у створенні територіальних інноваційних структур;

– розробку і здійснення економічного механізму державної фінансової підтримки інноваційної інфраструктури на стартових періодах її створення, економічних стимулів її по-дальшого ефективного функціонування, залучення позабюджетних джерел фінансування, зокре-ма венчурних фондів, надання безоплатних послуг та таких, що надаються на пільгових засадах для підприємств і організацій, які входять до складу технопарків і технополісів;

– організаційну підтримку інноваційної інфраструктури шляхом удосконалення орга-нів управління цими структурами, діяльності спеціальних міжвідомчих органів, розробки і реалізації державних програм, затвердження пріоритетних напрямів діяльності технопаркових структур;

– законодавче і нормативно-правове забезпечення створення і ефективного функціо-нування інноваційної інфраструктури [170].

Інноваційні та інвестиційні проекти, які виконуються у пріоритетних напрямах діяль-ності технопаркових структур, повинні першочергово отримувати кошти з кредитів, що на-даються під державні гарантії іноземними державами, банками, міжнародними фінансовими організаціями, іншими фінансово-кредитними установами, зокрема, державною інноваційною компанією. Для фінансової підтримки малих інноваційних підприємств, що проходять період становлення в бізнес-інкубаторах, необхідно створити мережу венчурних (ризикових) фондів.

Розвиток інноваційної інфраструктури в Україні слід здійснювати поетапно. З цією метою доцільно розробити та реалізувати спеціальну державну програму до 2010 р.

Необхідно створити і надати державну підтримку діяльності Всеукраїнської біржі інновацій та відповідних регіональних бірж. Слід запровадити практику щорічного прове-дення Всеукраїнської та регіональних ярмарок (виставок) інноваційних технологій і про-дукції, Всеукраїнського конкурсу інноваційних проектів.

З метою вдосконалення організаційного забезпечення процесу створення і функціо-нування технопаркових структур функції координації і загального методичного керівництва цими роботами, а також роботами створення і функціонування спеціальних (вільних) еко-номічних зон доцільно покласти на єдиний міжвідомчий орган.

Для удосконалення управління технопарками необхідно створити для цього асоціації, консорціуми, акціонерні товариства з наданням їм права юридичної особи.

У сфері виробництва для стимулювання інноваційної активності підприємств необхідно:

– застосування пільг в оподаткуванні прибутку інноваційних підприємств згідно дію-чого законодавства;

– надання права прискореної амортизації активної частини основних фондів базових галузей виробництва;

– звільнення від оподаткування частини прибутку, що спрямовується на техноло-гічний розвиток та модернізацію обладнання (за умов повного використання на ці цілі аморти-заційних коштів);

звільнення від оподаткування частини прибутку інноваційних підприємств, що спрямовується на їх розвиток [170].

У сфері банківсько-фінансової діяльності необхідно:

– стимулювати запровадження довгострокового кредитування інноваційних програм та пільгового кредитування інноваційних підприємств шляхом звільнення від оподаткування або зниження ставки оподаткування прибутку комерційних банків від таких операцій;

– запровадити механізми державного страхування інноваційних кредитів та надавати державні гарантії з стратегічних напрямів інноваційної діяльності, особливо за відношеннями до малих інноваційних підприємств, що розробляють та впроваджують високотехнологічну продукцію, діяльність яких пов’язана із значним інвестиційним ризиком;

– звільняти від оподаткування внески стратегічних інвесторів при приватизації під-приємств високотехнологічної сфери за умов збереження профілю їх діяльності;

– звільняти від оподаткування прибутки страхових компаній, отримані від страхування ризикових інноваційних проектів, та здійснювати пільгове оподаткування прибутків від стра-хування інноваційних підприємств; з урахуванням джерел утворення коштів державної ін-новаційної компанії, надати їй функції організатора впровадження інновацій та встановлення зв’язків із спеціалізованим інноваційним комерційним банком, що має надавати кредити на здійснення інноваційних програм під ставку річного відсотка, який не перевищує 15 % [171].

Інноваційна політика включає систему заходів щодо стимулювання, управління, пла-нування і контролю інноваційної діяльності в сферах науки, техніки і виробництва. Мета їх полягає у формуванні соціально-економічної, науково-технічної і організаційно-господарської передумов для продуктивного розвитку прогресивних сил суспільства. Разом з тим потрібні зміни в техніці, технології і організації виробництва, які сприяють ресурсозбереженню, фор-муванню сучасної технологічної бази суспільного виробництва в цілому, включаючи випуск товарів народного споживання.

Державна інноваційна політика в промислово розвинутих країнах спрямована на ство-рення сприятливого економічного клімату для здійснення інноваційних процесів.

З метою розробки і забезпечення державної політики у сфері інноваційного розвитку економіки, стимулювання інноваційної діяльності підприємств різних форм власності КМ України був створений Державний інноваційний фонд (Держіннофонд) та затверджена кон-цепція державної промислової політики, основною ідеєю якої є реформування економіки країни на основі розвитку високотехнологічних і конкурентоспроможних виробництв. У липні 1999 р. Верховною Радою прийнята концепція науково-технічного інноваційного розвитку України, метою якої є технічне переоснащення виробництва, збільшення експорту за рахунок наукоємних галузей, відродження творчої діяльності винахідників тощо. Важливою підставою в нормуванні і регулюванні інноваційної діяльності став ЗУ “Про інноваційну діяльність”, прийнятий 5.07.2001 р. Верховною Радою України.

Створення інфраструктури наукової та інноваційної діяльності, комерціалізації ре-зультатів НДПКР, збереження розвиненої мережі малого інноваційного підприємництва є одним з небагатьох шляхів відновлення економіки, розвитку науки і освіти України.

Технополіси, технопарки, інноваційні центри, як правило, необхідно, в першу чергу, створювати з метою забезпечення прориву в принципово нових галузях інноваційної діяль-ності в регіонах з розвинутим потенціалом академічної, вузівської та галузевої науки, а також ВПК, де функціонують наукові центри НАНУ і Міністерства освіти і науки України.

Інноваційні та інвестиційні проекти, які виконуються у пріоритетних напрямах діяль-ності технопаркових структур, повинні першочергово отримувати кошти з кредитів, що на-даються під державні гарантії іноземними державами, банками, міжнародними фінансовими організаціями, іншими фінансово-кредитними установами, зокрема, державною інноваційною компанією. Для фінансової підтримки малих інноваційних підприємств, що проходять період становлення в бізнес-інкубаторах, необхідно створити мережу венчурних (ризикових) фондів.

Основним стратегічним завданням України є реалізація політики економічного зрос-тання, на перехідному етапі якого максимальна увага законодавчої та виконавчої влад, органів місцевого самоврядування має приділятись утвердженню в економіці найбільш сприятливого інноваційно-інвестиційного середовища.

Це, в свою чергу, потребує зростання на цьому етапі ролі держави, дійового регулю-вання і стимулювання науково-технологічного та інноваційного розвитку. Держава повинна виступати суб’єктом, що посилює ринкові механізми в умовах, коли наявні та потенційні переваги української економіки поки що не можуть бути реалізовані на підґрунті ринкових саморегуляторів та ефективної конкуренції.

Існує безліч форм управління інноваціями на різних рівнях: від підрозділу підприєм-ства до держави, яка покликана в сучасних умовах здійснювати спеціальну інноваційну політику. Місце і роль інноваційної політики в структурі державного регулювання економіки визначаються особливостями інноваційного процесу як об’єкта управління.

Держава сприяє розвитку науки, в тому числі прикладної, підготовці наукових кадрів; створює програми, спрямовані на підвищення інноваційної активності у сфері виробництва; формує державні замовлення на НДДКР, забезпечує початковий попит на інновації, які потім, отримують поширення в економіці; використовує амортизаційні, податкові та кредитні інст-рументи регулювання, які підвищують ефективність інноваційних рішень; виконує посеред-ницьку роль при взаємодії академічної, вузівської і прикладної науки, які стимулюють коо-перацію в області НДПКР. Державне регулювання повинно виконувати завдання збереження і примноження нагромадженого науково-технічного потенціалу і його мобілізації для здійс-нення структурної перебудови народного господарства.

Державна інноваційна політика в промислових розвинутих країнах спрямована на створення сприятливого економічного клімату для здійснення інноваційних процесів. В основ-ному роль держави щодо підтримки інновацій можна звести до наступних моментів:

– держава сприяє розвитку науки, в тому числі прикладної, підготовці наукових та інженерних кадрів – основного джерела інноваційних ідей;

– у рамках урядових відомств існують різноманітні програми, спрямовані на підви-щення інноваційної активності бізнесу;

– державні замовлення, переважно у формі контрактів, на проведення НДПКР забезпе-чують початковий попит на багато новинок, які потім знаходять поширення в економіці країни;

– індикативні інструменти державного регулювання формують стимулюючий вплив зовнішнього середовища, які обумовлюють ефективність і необхідність інноваційних рішень окремих фірм;

– держава виступає в ролі посередника при організації ефективної взаємодії акаде-мічної і прикладної науки, стимулює кооперацію в області НДДКР промислових корпорацій та університетів [181].

Можна виділити прямі й непрямі заходи впливу держави в області інновацій, спів-відношення яких визначається економічною і обраною в зв’язку з цим концепцією державного регулювання. Прямі методи державного регулювання інноваційних процесів здійснюються переважно в двох формах: адміністративно-відомчій і програмно-цільовій.

Адміністративно-відомча форма проявляється у вигляді прямого дотаційного фінансу-вання, яке здійснюється відповідно до спеціальних законів, які приймають з метою безпосе-реднього сприяння інноваціям. В Україні Кабінет Міністрів прийняв постанову “Про дер-жавну підтримку міжнародного співробітництва в сфері високих і критичних технологій”, орієнтовану на цільову підтримку найважливіших державних інноваційних проектів.

Програмно-цільова форма державного регулювання передбачає конкретне фінансу-вання інновацій через державні цільові програми підтримки нововведень, в тому числі в малих наукомістких фірмах; створюють систему державних контрактів на закупівлю тих чи інших товарів і послуг; фірмам надають кредитні пільги для здійснення нововведень і т.д. Конт-рактне фінансування – це один із елементів поширеної нині системи контрактних відносин – договорів між замовниками і підрядниками (в даному випадку держава виступає в ролі замовника, споживача НДПКР, а фірма-виконавець є підрядником). У договорі чітко перед-бачено терміни завершення робіт, конкретний розподіл праці між виконавцями, характер матеріальної винагороди. Також обумовлено взаємні зобов’язання й економічні санкції.

Особливе місце в системі “прямих” заходів впливу держави на інноваційний бізнес займають заходи, які стимулюють кооперацію промислових корпорацій в галузі НДПКР і коо-перацію університетів з промисловістю. Друга з цих форм кооперації викликана, з одного боку, усвідомленням об’єктивної необхідності доведення передових наукових ідей до стадії їх комерційної реалізації, а з іншого – створенням умов для зацікавлення промисловості у фі-нансуванні академічних досліджень. У цьому напрямку державної інноваційної політики чітко проявляється її перспективна спрямованість, зацікавленість у науковій новизні промислових інновацій, що нерідко є вторинним при реалізації інтересів промислових компаній, які вирі-шують, в першу чергу, виробничі та комерційні завдання. Створення консорціумів, інже-нерних центрів, наукових і технологічних парків та інших перспективних формувань, які ус-пішно реалізують складні інноваційні ідеї, – наочний приклад ефективності державної під-тримки таких ідей, завдяки якій різні організації не тільки усвідомлюють необхідність спіль-ної реалізації інноваційного циклу, а й реально відчувають переваги спільної робота.

 

 

 

9.4. Механізм організації, нормативно-правове

забезпечення та стимулювання інноваційної діяльності

 

В Україні склалася ситуація, коли розвиток інноваційної діяльності в значній мірі стримується економічною кризою, труднощами адаптації до нових умов науково-технічної інфраструктури, побудованої відповідно до соціалістичної системи господарювання; недоско-налістю форм і методів державного впливу, які б стимулювали інноваційну активність.

Не зважаючи на це, Україна має високий потенціал інноваційного розвитку, і важли-вим завданням держави є втілення цього потенціалу на благо суспільства в цілому. Фактично метою сприяння інноваціям з боку держави є досягнення стандартів життя існуючих в роз-винених країнах. На сучасному етапі Україна, усвідомивши значущість інноваційної діяль-ності для її економічного прогресу та дослідивши світові тенденції в цьому напрямку, робить спроби адаптування своєї законодавчої та практичної роботи до вимог сьогодення.

Механізм організації та фінансування інноваційної діяльності в Україні на сучасному етапі показано на рис. 9.1.

 

 

Рис. 9.1 – Організація і фінансування інноваційної діяльності в Україні

 

Проекти фінансувались на конкурсній основі за наявності висновків державної нау-ково-технічної експертизи щодо доцільності фінансування. У 2000 р. на базі ліквідованого Держіннофонду була створена Українська державна інноваційна компанія. Водночас скасу-вали збір до Державного інноваційного фонду, що призвело до суттєвого зменшення джерел державної підтримки інноваційної діяльності в країні.

Згодом була затверджена концепція державної промислової політики України, основ-ною ідеєю якої є реформування економіки країни на основі розвитку високотехнологічних і конкурентоспроможних виробництв.

Незабаром Верховною Радою прийнята концепція науково-технічного інноваційного розвитку України, метою якої є технічне переоснащення виробництва, збільшення експорту за рахунок наукоємних галузей, відродження творчої діяльності винахідників та ін.

Важливою подією в Україні стало прийняття закону “Про спеціальний режим інвес-тиційної та інноваційної діяльності технологічних парків “Напівпровідникові технології і ма-теріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка”, “Інститут електрозварювання імені Є.О. Пато-на”, “Інститут монокристалів”. Закон передбачає митні і податкові пільги для технологічних парків при реалізації інвестиційних та інноваційних проектів у пріоритетних напрямках науково-технічної діяльності.

Важливою ланкою в нормуванні і регулюванні інноваційної діяльності є ЗУ “Про інноваційну діяльність”. Законопроект визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом.

У 1991–1999 рр. відбулося формування основи нормативно-правової бази у сферах науки та науково-технічної діяльності, охорони промислової власності, інноваційної діяль-ності. Особливої динаміки набуло реформування державної системи охорони інтелектуальної власності у 2000–2001 рр. у зв’язку з створенням Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України на базі ліквідованого Держпатенту.

У 2001 р. було прийнято ЗУ “Про пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки”. Цей Закон визначає правові, фінансові та організаційні засади цілісної системи формування та реалізації пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки України. Пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки формуються на 5 років на підставі прогнозу розвитку науки і техніки та є складовою прогнозу економічного і соціального розвитку України на середньостроковий період. Реалізація пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки здійснюються через систему державних наукових та науково-технічних програм та державні замовлення [4].

Пріоритетними напрямками розвитку науки і техніки України на період до 2010 р. визнано наступні: технологія повинна мати жорстко протекціоністський характер, пов’язаний з обмеженнями на інвестиції низько технологічного капіталу та експорт результатів інте-лектуальної праці. Окремою сферою протекціонізму слід вважати еміграцію науково-техніч-ного персоналу, яка здійснюється без компенсації державних коштів, витрачених на підго-товку наукових кадрів, та стимулювання імміграції висококваліфікованих фахівців.

Пріоритетними і актуальними напрямами є [4]:

– формування ефективної системи державного регулювання інноваційної діяльності з врахуванням зарубіжного досвіду;

– вдосконалення методичної бази оцінки ефективності інноваційної діяльності;

– створення максимально можливих пільгових умов для реалізації і розвитку науково-технологічного потенціалу.

Конкретними завданнями першого напрямку повинно стати приєднання до міжнарод-ної системи регулювання інноваційної діяльності і захисту промислової власності з лікві-дацією будь-яких фактів порушення прав іноземних власників результатів інтелектуальної праці в Україні. З іншого боку, необхідний активний захист інтересів українських власників авторських прав, ліцензій за кордоном, особливо у межах Євразійської патентної системи.

Разом з тим цілий ряд проблем, що стоять на заваді інтенсифікації інноваційних про-цесів, ще не знайшли свого нормативно-правового вирішення в нашій країні. А головне – чинне законодавство України, яким регулюються правовідносини у названій сфері, не має необхідної структурної повноти і системної завершеності. Виходячи з цього, необхідно, спи-раючись на світовий досвід, розробити кілька взаємоузгоджених законопроектів, які в сукуп-ності з вже прийнятими законами та необхідним комплектом нормативних актів могли б сфор-мувати правове поле для впровадження інноваційної моделі розвитку української економіки.

Зокрема, для активізації інноваційної діяльності в ринкових умовах необхідно зако-нодавчо врегулювати питання функціонування інноваційних ринків, місця і ролі в них таких ринкових структур як інноваційні біржі, консорціуми, акціонерні товариства, асоціації, про-мислово-фінансові групи з метою коопераційної інтеграції наукових організацій, вузів, про-мислових підприємств та банків створення і комерціалізації нових технологій.

Є необхідність внесення змін та доповнень до Бюджетного кодексу України, зокрема з метою запровадження в системі видатків державного бюджету спеціальних фондів фінан-сування інновацій, кошти яких будуть використовуватись, зокрема, через механізм держав-ного замовлення на інноваційну продукцію.

З розвитком ринкових відносин виникають умови для створення фондів ризикового (венчурного) капіталу, який відіграє дуже велику роль у кредитуванні інноваційних проектів у більшості розвинених країн світу як найбільш адекватного специфіці інноваційного під-приємства. Потенціальними інвесторами фінансових ресурсів в установи венчурного фінан-сування можуть бути суб’єкти комерційної діяльності, які мають можливість вкладати вільні кошти на тривалі строки, шукають засоби захисту капіталів від інфляційних процесів і отри-мання у майбутньому високої норми прибутку. Ключову роль тут повинні забезпечити ін-новаційні фонди різного типу і спрямування. На сьогодні венчурний капітал, який має спе-цифічні особливості, не має в Україні відповідного правового забезпечення і ніяк не сти-мулюється державою. Виникає необхідність в розробці і прийнятті спеціального закону “Про основні засади формування та регулювання ринку венчурного капіталу в Україні”. У цьому законопроекті слід передбачити введення у діюче законодавство поняття “венчурне фінан-сування”, чіткий нормативно-правовий порядок відрахувань і консолідації коштів в інноваційні фонди, а також механізм повернення коштів, формування і реалізацію заходів державної підтримки венчурних фондів, їх управлінських структур і венчурних підприємств, координацію діяльності учасників венчурних проектів, заходи контролю за діяльністю фондів. Серед заходів державної підтримки важливо визначити державні гарантії внесків венчурних фондів в інноваційні проекти; участь державного і приватного капіталу у спільних венчурних проектах, які мають стратегічне значення тощо.

У сучасній структурі фінансування інноваційної діяльності надто незначна частка комерційних банків. В інноваційній сфері до цього часу не сформувалися механізми гарантії повернення фінансових коштів та їх страхування. Сучасним законодавством ніяк не стиму-люється кредитування такими банками цієї досить ризикованої і в той же час надзвичайно важливої для розвитку економіки держави сфери діяльності. З метою реалізації комплексу заходів з стимулювання взаємодії банківської системи і страхового бізнесу з реальним сек-тором економіки, включаючи науково-технічну сферу і інноваційну діяльність, слід розробити і запровадити у практику закони “Про стимулювання участі комерційних банків в інвестуванні інноваційної діяльності” і “Про страхування ризику інвестицій в інноваційні проекти”.

Важливого значення набуває розробка ЗУ “Про державне регулювання трансферу тех-нологій”. Цим законодавчим актом мають бути розв’язані проблеми економіко-правових взає-мовідносин ліцензіара і ліцензіата при здійсненні внутрішнього трансферу технологій на ліцензійній основі (всередині країни), здійсненні міждержавного технологічного обміну та ко-мерціалізації інновацій на патентній і безпатентній основі. За допомогою цього закону стане можливим забезпечення еквівалентності міждержавного технологічного обміну, запобігання неконтрольованого ввезення в країну застарілих технологій, припинення практики завищення вартості нематеріальних активів (ноу-хау, об’єктів іноземної інтелектуальної власності) у складі іноземних інвестицій, що має визначатися за результатами державної експертизи. Май-бутнім законом мають бути захищені національні інтереси держави і здійснюватися заходи правового регулювання обмежень у передачі технологій (НДДКР, патентів, ліцензій) з мірку-вань оборони, пріоритетів зовнішньо- і внутрішньоекономічної політики, збереження науково-технічних переваг над країнами-конкурентами.

У чинних законодавчих актах накопичилось чимало протиріч і невідповідностей за-гальноприйнятим у світі нормам в питаннях охорони прав на інтелектуальну власність, які галь-мують винахідницьку діяльність і комерціалізацію нових технологій. Розв’язати їх пропо-нується шляхом прийняття спеціальних законів “Про врегулювання прав на об’єкти інтелек-туальної власності, створені за рахунок коштів державного бюджету та державних цільових фондів і стимулювання винахідницької діяльності в Україні” та “Про правовідносини між ро-ботодавцем та працівником в питаннях винахідництва, створення корисних моделей та про-мислових зразків”.

Запровадження передбачених запропонованим переліком законів нової системи дер-жавного регулювання інноваційної діяльності вимагає відповідних змін у цілому ряді чинних законів України.

Змінам і доповненням підлягають нормативно-правові акти, які регламентують [6]:

– інституціональні перетворення в народному господарстві;

– податкову систему;

– стимулювання, підтримку та захист виробника;

– торговельні операції, в тому числі експортно-імпортні;

– умови функціонування суб’єктів підприємницької діяльності;

– фінансово-кредитні відношення;

– забезпечення конкуренції, захисту інтелектуальної, промислової і комерційної власності;

– міжнародного правового співробітництва;

– доступ фізичних та юридичних осіб до компетентних судів та адміністративних органів України для захисту їх особистих та майнових прав;

– соціальний захист працівників тощо.

У сфері виробництва для стимулювання інноваційної активності підприємств необхідно:

– застосування пільг в оподаткуванні прибутку інноваційних підприємств згідно дію-чого законодавства;

– надання права прискореної амортизації активної частини основних фондів базових галузей виробництва;

– звільнення від оподаткування частини прибутку, що спрямовується на техноло-гічний розвиток та модернізацію обладнання (за умов повного використання на ці цілі аморти-заційних коштів);

– звільнення від оподаткування частини прибутку інноваційних підприємств, що спря-мовується на їх розвиток.

У сфері банківсько-фінансової діяльності необхідно:

– стимулювати запровадження довгострокового кредитування інноваційних програм та пільгового кредитування інноваційних підприємств шляхом звільнення від оподаткування або зниження ставки оподаткування прибутку комерційних банків від таких операцій;

– запровадити механізми державного страхування інноваційних кредитів та надавати державні гарантії стратегічних напрямів інноваційної діяльності, особливо за відношеннями до малих інноваційних підприємств, що розробляють та впроваджують високотехнологічну продукцію, діяльність яких пов’язана із значним інвестиційним ризиком;

– звільняти від оподаткування внески стратегічних інвесторів при приватизації підприємств високотехнологічної сфери за умов збереження профілю діяльності підприємств, що приватизуються;

– звільняти від оподаткування прибутки страхових компаній, отримані від страхування ризикових інноваційних проектів, та здійснювати пільгове оподаткування прибутків від страхування інноваційних підприємств; з урахуванням джерел утворення коштів Державної інноваційної компанії, надати їй функції організатора впровадження інновацій та встанов-лення зв’язків із спеціалізованим інноваційним комерційним банком, що має надавати кре-дити на здійснення інноваційних програм.

 

 

 

10. СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЗАХИСТУ

НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНИ

 

10.1. Протиріччя національних інтересів у

процесах інтеграції та регіоналізації

 

У контексті нової стратегії інтеграції є нагальною потреба України в ширшому впро-вадженні міжнародних механізмів захисту внутрішнього ринку та регулювання зовнішньо-еко-номічної діяльності. Це насамперед забезпечення зовнішньоторгового режиму, спрямованого на створення рівноправних умов господарювання для вітчизняних та іноземних товаро-виробників і ефективний їх захист від недобросовісної конкуренції. Потрібно забезпечити ефек-тивну імпортну політику із застосуванням процедур, прийнятих у рамках СОТ. Відповідно до правил та зобов’язань, взятих на себе Україною під час вступу до цієї організації, мають установлюватися ставки ввізного мита та розміри акцизів, застосовуватися стандарти та технічні регламенти, запроваджуватися механізми квотування та ліцензування імпорту тощо.

Врахування можливостей світового ринку та потенціалу міжнародної конкуренції в комплексі національних інтересів – складне завдання. Пропонується розглянутице завдання на всіх рівнях – національному, регіональному та об’єктному, в яких мають постійно й по-слідовно вирішуватися найгостріші поточні питання.

На рівні національного інтересу підхід “сприяння експорту товарів і імпорту капіталу” неможливо вважати сучасним та достатнім в умовах зростаючої ролі безпосереднього між-народного виробництва, інтернаціоналізації майна і управління, появи у всіх розвинутих ринкових державах, поряд з внутрішньою, зовнішньої (зарубіжної) економіки, у зв’язку з чим остання розвивається особливо динамічно. При цьому необхідно реально бачити наявність серйозних розбіжностей в позиціях різних країн в таких ключових питаннях, як суверенітет, юрисдикція, співвідношення міжнародного права і міжнародних зобов’язань. В основі цих відмінностей історичні корені і різниця у формах і методах інтернаціоналізації своїх гос-подарств, способах захисту своїх національних інтересів.

Відповідно повинні бути чітко визначені сфери застосування режиму (тобто створення для зарубіжних громадян, товарів або інвестицій не менш сприятливих умов у порівнянні з існуючими для місцевих громадян, товарів, інвестицій). Важливо також, виходячи з націо-нальних інтересів, встановити захисні механізми. Застереження ніяк не повинні мати збитко-вого характеру, застосування національного режиму в конкретній країні лише свідчить про наяв-ність проблеми, її структури, роблять ще більш передбаченою можливу поведінку партнерів.

Потребується також готовність виключити дискримінацію і забезпечити ринкову кон-куренцію у таких сферах, як урядова допомога і різного роду субсидії, податкові обов’язки, державні закупки, режим інвестиції, які контролюються зарубіжними власниками, доступ до місцевого банківського кредиту і на ринок капіталу, проблеми національної приналежності господарюючих суб’єктів. І нарешті, важливого значення набуває поєднання загально-рин-кових економічних стандартів з національними інтересами, особливо у соціальній сфері.

Інтегрування України в європейські структури потребує вироблення та реалізації такої стратегії взаємовідносин з регіонами та управління ними, яка б відповідала принципам регіональної політики ЄС, сприяла становленню нових форм співпраці у форматі “центр – регіони”, загальновизнаній практиці внутрішнього міжрегіонального співробітництва.

Метою державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалан-сованого розвитку територій, усунення основних регіональних диспропорцій.

Державна регіональна соціальна політика у 2004–2011 рр. має забезпечити соціальну безпеку в Україні, а саме [8]:

– формування оптимальної структури господарства регіонів, яка б забезпечувала їх комплексний розвиток на основі природно-ресурсного, виробничо-економічного, науково-технічного та людського потенціалу, наявної інфраструктури, історико-культурних надбань і традицій з використанням переваг та можливостей становища регіонів;

– запровадження системи стратегічного бюджетного планування та фінансового вирів-нювання з застосуванням об’єктивних критеріїв, гарантованих державою соціальних стан-дартів, нормативів мінімальної бюджетної забезпеченості, законодавчо визначеного переліку завдань місцевого значення;

– застосування договірних засад при визначенні спільних дій центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в стимулюванні регіонального розвитку, зокрема депресивних територій;

– вирішення спільних регіональних та міжрегіональних проблем розвитку шляхом об’єд-нання фінансових ресурсів місцевих органів виконавчої влади та органів самоврядування;

– комплексний розвиток територій із спеціальним економічним статусом (пріоритет-ного розвитку та спеціальних (вільних) економічних зон) за допомогою залучення інвестицій у пріоритетні галузі виробництва для збереження наявних і створення нових робочих місць, подолання наслідків екологічних та техногенних катастроф, запровадження нових технологій, активізації зовнішньоекономічних зв’язків, збільшення виробництва високоякісних товарів та послуг, створення сучасної виробничої, транспортної та ринкової інфраструктури;

– підвищення ролі регіонів у зовнішньоекономічному співробітництві. Активне вхо-дження регіонів до міжнародних організацій та формувань, активізація міжрегіонального та транскордонного співробітництва;

– удосконалення системи державного стратегічного програмування регіонального роз-витку, обґрунтування стратегії розвитку окремих регіонів;

– децентралізацію влади, розмежування функцій та повноважень центральних і міс-цевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з розширенням пов-новажень місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування;

– формування інфраструктури підтримки регіонального розвитку через створення спеціальних інститутів, зокрема агентств регіонального розвитку, які б стали провідниками ефективної державної регіональної політики та власної політики розвитку окремих регіонів;

– підвищення ролі регіонів у реалізації екологічної політики держави;

– адаптацію національного законодавства з питань регіональної політики до норм і стандартів Євросоюзу.

Створення на попередньому етапі базових засад незалежності і державності України, утвердження її як повноправного суб’єкта світового співтовариства, врегулювання відносин із сусідніми державами зміщує можливості загрози нашій державі в площину економічної безпеки.

Ключовими завданнями у цій сфері мають стати [8]:

– остаточне подолання наслідків економічної кризи, забезпечення сталого зростання з підпорядкуванням його цілям інноваційного та соціального розвитку держави;

– істотне посилення фінансової безпеки, першочергове зміцнення фінансового потен-ціалу реального сектора економіки, суб’єктів господарювання, домашніх господарств, забез-печення збалансованого розвитку бюджетної сфери, внутрішньої та зовнішньої захищеності національної валюти, інтересів вкладників, фінансового ринку, здійснення виваженої політики внутрішніх та зовнішніх запозичень держави, максимальне поліпшення інвестиційного клімату;

– створення надійних гарантій технологічної та техногенної безпеки, оновлення вироб-ничого обладнання, рівень зношеності якого наближається до критичного, забезпечення без-аварійної роботи на об’єктах підвищеної небезпеки, вирішення проблем утилізації відходів, впровадження ефективних технологій їх переробки;

– посилення енергетичної безпеки, здійснення активної політики енергозбереження та розвитку власного енергопотенціалу, диверсифікація ринків і створення умов для реальної конкуренції у сфері енергопостачання;

– вирішення комплексу проблем, від яких залежить продовольча безпека діяльності держави, недопущення експансії неякісних імпортних товарів та продовольчих продуктів, які може випускати в необхідних обсягах і належної якості національний агропромисловий комплекс.

На всіх рівнях – національному, регіональному та об’єктному – мають постійно вирі-шуватися поточні та перспективні питання екологічної безпеки та охорони навколишнього природного середовища. Необхідно і вдосконалювати згідно зі стандартами ЄС законодавчу базу, застосовувати дієві економічні інструменти (поетапне запровадження платного природо-користування) для відтворення та раціонального використання природних ресурсів.

До пріоритетних напрямів належить:

– гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, мінімізація впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

– поліпшення екологічного стану річок, зокрема басейну Дніпра, та якості питної води;

– стабілізація і поліпшення екологічної ситуації в містах та промислових центрах До-нецько-Придніпровського регіону;

– будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних ка-налізаційних споруд;

– запобігання забрудненню Чорного і Азовського морів, поліпшення їх екологічного стану;

– формування збалансованої системи природокористування та екологізації технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві та транспорті;

– підвищення безпеки проживання населення в сейсмонебезпечних районах;

– збереження біологічної та ландшафтної різноманітності, розвиток природно-заповід-ної справи [8].

Сутність концептуальних засад стратегії економічного та соціального розвитку Ук-раїни на 2004–2011 рр. полягає у визначенні чітко окреслених завдань прискореного виве-дення економіки на траєкторію сталого зростання через посилення дієздатності держави та дальше поглиблення ринкових реформ, затвердження соціально орієнтованої структурно-інно-ваційної моделі розвитку. Реалізація цих завдань має створити реальні основи набуття Украї-ною спочатку асоційованого, а потім повного членства в Євросоюзі [8].

 

 

 

10.2. Національні інтереси України в

системі стратегій країн СНД та НАТО

 

Зовнішня політика України сьогодні є багатовекторною. Україна в особі її політичного керівництва проголосила себе стратегічним партнером більше десяти держав світу. Разом з тим зовнішньополітичну орієнтацію України умовно можна поділити на два основні напрями: Східний і Західний. Можливість реалізації проголошеного курсу стає дедалі більш пробле-матичною. Адже постійне наголошення стратегічного партнерства з Росією значною мірою гальмує процес інтеграції України до євроатлантичної спільноти, негативно впливає на її імідж партнера серед країн-членів НАТО. А будь-яка ознака поглиблення співробітництва з країнами-членами Північноатлантичного альянсу змушує нашого східного сусіда встановлю-вати нові механізми впливу на політику України в галузі безпеки.

Геополітична ситуація, яка виникла після операції сил НАТО у Косово, означала за-вершення пошуків Росією та США спільних стратегічних інтересів і фактично перетворила ці країни на глобальних суперників. Аналітики сходяться у тому, що заява Росії про можливість застосувати ядерну зброю першими символізувала крах попередньої національної стратегії, в якій доктрина безпеки була прив’язана насамперед до російської економічної політики. А та, в свою чергу, полягала в інтенсифікації контактів з розвиненими країнами. У цій заяві, по суті, вперше було офіційно зафіксовано зміну ролі Росії як міжнародного актора.

Отже, виходячи з того, що стратегічне партнерство передбачає наявність спільних інтересів, слід з’ясувати, яким чином співвідносяться стратегії як Росії, так і НАТО з на-ціональними інтересами України.

В концепції національної безпеки РФ зазначається, що основні загрози в міжнародній сфері обумовлені, зокрема, зміцненням військово-політичних блоків та союзів, передусім розширенням НАТО на схід [103].

Раніше заяви стосовно поширення НАТО на схід як прямої загрози національній без-пеці Росії робили такі політичні діячі, як колишній секретар Ради національної безпеки і обо-рони генерал Лебідь та колишній прем’єр Євген Примаков. Але в результаті приєднання Польщі, Чехії та Угорщини до Вашингтонського договору стало ясно, що намагання Росії зу-пинити засобами дипломатії процес розширення НАТО на схід не принесли очікуваних резуль-татів. Зробивши висновки, російські політичні діячі вирішили убезпечити РФ від небажаного наближення кордонів НАТО до російських на основі перегляду своєї воєнної доктрини [103].

Визнання розширення НАТО на схід однією з першочергових загроз національній безпеці РФ, безперечно, є промовистим сигналом для української дипломатії. З огляду на проголошений в “Основних напрямах зовнішньої політики України” курс на “повномасштаб-ну участь у загальноєвропейській структурі безпеки” як “базовий компонент своєї національ-ної безпеки” таке формулювання означає, що будь-які спроби України розширити рамки партнерства з Північноатлантичним альянсом можуть розглядатися як загроза національній безпеці Росії. А проте відносини України з НАТО, принаймні у їхній декларативній частині, передбачають визнання головною складовою частиною майбутньої системи європейської безпеки трансформовану та адаптовану до нових реалій. З огляду на це зміцнення НАТО як головного чинника стабілізації всієї системи міжнародних відносин на континенті має бути підтримане Україною.

Розширення НАТО на схід спонукало російських стратегів зосередити свою увагу на євразійському напрямку, призвело до появи у списку основних чинників загрози національній безпеці послаблення інтеграційних процесів у СНД.

Співдружність Незалежних Держав з самого початку її існування, по суті, відігравала роль механізму цивілізованого розлучення колишніх республік Радянського Союзу. Отож усі процеси, які відбуваються в співдружності, зокрема, послаблення інтеграційних процесів, мають природний характер. Хоча для Росії ідея СНД була спробою зарезервувати можливість реінтеграції. Тепер цілком зрозуміло, що на СНД, як це з’ясувалося згодом, певними по-літичними колами РФ покладалися надії як на організаційний інструмент створення понов-леної системи залежності. Є достатньо підстав вважати, що зміцнення СНД має для Росії сьогодні виняткове геополітичне значення.

У стратегічної концепції РФ одним із чинників загрози національній безпеці Росії визначається також можливість появи в безпосередній близькості від російських кордонів іноземних військових баз і великих військових формувань.

У цьому пункті концепції йдеться про військові елементи, які належать до Організації Північноатлантичного договору. Разом з тим брак уточнення щодо приналежності військових баз і формувань залишає простір для вельми довільного тлумачення згаданого чинника. З контексту цілком зрозуміло, що Росія не сприймає військові бази і формування, що належать Україні, як іноземні. Багатозначність збережено у відповідному положенні військової докт-рини Російської Федерації (п. 1.5). Таким чином, визначена “безпосередня близькість” може стосуватися кордонів самої України. Скажімо, проведення спільних навчань на кшталт “Сі-Бриз” може розцінюватися як таке, що також загрожує національній безпеці Росії [103].

У пункті IV концепції “Забезпечення національної безпеки Російської Федерації”, зок-рема, зазначається, що “інтереси забезпечення національної безпеки РФ передбачають при певних обставинах необхідність військової присутності Росії в деяких стратегічно важливих регіонах світу. Розміщення в них на договірній та договірно-правовій основі, а також на прин-ципах партнерства обмежених військових контингентів (військових баз, сил ВМФ) повинно забезпечувати готовність Росії виконувати свої обов’язки, сприяти формуванню сталого військово-стратегічного балансу сил в регіонах і давати можливість РФ реагувати на кризову ситуацію в її початковій стадії, сприяти реалізації зовнішньополітичних цілей держави”.

Хоча це положення здебільшого відображає політику Росії стосовно Балканського регіону, згадка про розташування військово-морських сил Російської Федерації вказує на її прагнення закріпити свої позиції на військово-морських базах на території України та вико-ристати свою військову присутність в Криму для посилення Росії у регіоні. Тут слід врахувати ймовірну зацікавленість націоналістично налаштованих політичних сил РФ в дестабілізації міжетнічних відносин на півострові задля того, щоб у певний момент отримати додаткові важелі для впливу на зовнішньополітичний курс України.

Чільне місце в стратегії безпеки РФ, як випливає з концепції, посідає “ідея форму-вання єдиного економічного простору з державами-учасницями СНД”. Таке положення кон-цепції містить в собі кілька потенційних загроз національній безпеці України. У разі втягу-вання України в єдиний економічний простір може виникнути проблема щодо розвитку ви-гідних двосторонніх економічних відносин з нашими безпосередніми західними сусідами – майбутніми учасниками Шенгенської угоди [103].

Формування єдиного економічного простору може стати надійним підґрунтям для створення єдиного ринку озброєнь, що своєю чергою, надасть підстави РФ залучити Україну де-факто у військовий союз. Такий розвиток подій негативно впливатиме на розвиток відно-син Україна – НАТО й, таким чином, позбавлятиме Україну зовнішньополітичного маневру.

Також привертає до себе увагу та обставина, що автори концепції перетворюють духовні і культурні аспекти життя суспільства на функціональні частини стратегії безпеки. Стверджується, наприклад, що “духовне оновлення суспільства неможливе без збереження ролі російської мови як фактора єднання народів багатонаціональної Росії та мови між-державного спілкування народів держав-учасниць СНД”. Таке положення концепції насам-перед виглядає як прояв свідомої вузько утилітарної політизації царини культури, що не в останню чергу стосується України. Безперечно, російською мовою володіє більшість мешкан-ців держав колишнього СРСР, ця мова має широкий вжиток. Водночас, враховуючи те, що Україна, як і всі держави СНД, за конституцією має власну державну мову, вибір мови спіл-кування з представниками іноземних держав є добровільним. Адже нав’язування саме російсь-кої мови як мови “міждержавного спілкування”, регулярні кампанії “стурбованості” мовною ситуацією в Україні засвідчують прагнення російської правлячої еліти використовувати “мовну проблему” як силовий аргумент під час переговорів.

Разом з тим постає питання, чи дозволяє стан відносин України з НАТО говорити про певні гарантії підтримки України у протистоянні такій політиці Росії.

Головним завданням НАТО є захист свободи і безпеки його членів у Європі та Пів-нічній Америці відповідно до принципів Статуту ООН. Для досягнення цієї мети альянс вико-ристовує як свій політичний вплив, так і військову потужність, залежно від характеру проблем безпеки, що постають перед державами-членами. Нині альянс забезпечує стабільність в євро-атлантичній зоні і продовжує трансформуватися з метою адекватного реагування, поза ме-жами його традиційної зони відповідальності, на нові ризики і загрози, такі як тероризм і проблеми в галузі безпеки, що виникають у країнах, які зазнали кризи державної влади [141].

Організація НАТО є структурою, яка дає можливість членам альянсу забезпечити досягнення їх цілей. Це міжурядова організація, в межах якої держави-члени, повністю зберігаючи свій суверенітет та незалежність, можуть проводити спільні консультації та приймати рішення з питань, що безпосередньо стосуються їхньої безпеки. Структури НАТО забезпечують постійний процес консультацій, координації та співпраці між державами-членами щодо політичних, військових, економічних та інших аспектів безпеки, а також дають цим країнам можливість активно співпрацювати у невійськових галузях, таких як наука, інформація, екологія і реагування на катастрофи.

Після п’яти раундів розширення до дванадцяти країн – засновників НАТО – Бельгії, Канади, Данії, Франції, Ісландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Вели-кобританії та Сполучених Штатів – приєдналися Греція і Туреччина (1952), Німеччина (1955), Іспанія (1982), Чеська Республіка, Угорщина та Польща (1999), а після останнього раунду розширення – Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія (2004) [141].

В основі діяльності альянсу лежить принцип: безпека кожної держави-члена залежить від загальної безпеки всіх країн НАТО. Якщо існує загроза безпеці однієї з країн, це не може не впливати на безпеку інших. Основоположний документ НАТО – Вашингтонський договір, є документом, підписання якого означає, що кожна держава-член бере на себе зобов’язання перед іншими дотримуватись цього принципу, поділяти як ризики та відповідальність, так і переваги колективної оборони. Це, зокрема, означає, що багато завдань оборонного плану-вання і забезпечення, які раніше кожна держава вирішувала окремо, тепер є спільними завдан-нями. Витрати на підготовку та забезпечення ефективної співпраці збройних сил також розпо-діляються між державами-членами [140].

Кожна країна залишається незалежною і зберігає право приймати свої рішення, але спільне планування і розподіл ресурсів дають можливість забезпечити значно вищий рівень колективної безпеки, ніж той, якого кожна країна могла би досягти окремо. Це залишається засадничим принципом співпраці країн НАТО в галузі безпеки.

Для досягнення цієї мети спрямовані три ключові ініціативи, проголошені на Празь-кому самміті у листопаді 2002 р.: створення сил реагування НАТО; реформа військової ко-мандної структури; Празькі зобов’язання щодо посилення обороноспроможності, в межах яких держави-члени мають подолати існуючі недоліки у цій галузі, як окремо, так і в співпраці.

Стратегічна концепція альянсу, яка визначає головні цілі і завдання НАТО в галузі безпеки, містить керівні напрямки щодо використання військових та політичних засобів для досягнення зазначених цілей. Перша публікація цього документа у 1991 р. стала подією, яка чітко відокремила минуле від сьогодення. Під час холодної війни аналогічні документи стратегічного планування, зрозуміло, були секретними.

Поточна стратегічна концепція НАТО, опублікована у 1999 р., визначає ризики в галузі безпеки як “багатовекторні та важко передбачувані”. Головні завдання альянсу в галузі без-пеки передбачають, що НАТО повинна [142]:

– діяти як організація, що забезпечує стабільність у євроатлантичній зоні;

– слугувати форумом для проведення консультацій у галузі безпеки;

– забезпечувати стримування і оборону проти будь-якої агресії, спрямованої проти будь-якого члена НАТО;

– робити внесок в ефективне запобігання конфліктам і брати активну участь у вре-гулюванні кризових ситуацій;

– розвивати партнерство, співпрацю і діалог з іншими країнами євроатлантичної зони.

У стратегічній концепції 1999 р. подається оцінка передбачуваних ризиків і завдань у галузі безпеки, а також робиться висновок, що стратегічне середовище продовжує зміню-ватись переважно в позитивному напрямку і що альянс, разом з іншими організаціями, ві-діграв дуже значну роль в посиленні євроатлантичної безпеки після закінчення холодної війни.

Однак попри той факт, що загроза широкомасштабної війни практично зникла, перед членами альянсу та іншими країнами регіону постають нові ризики і фактори нестабільності: етнічні конфлікти, порушення прав людини, політична дестабілізація, слабкість економіки. Окрім цього, розповсюдження ядерної, біологічної та хімічної зброї і засобів її доставки є серйозним приводом для занепокоєння, а поширення відповідних технологій створює загрозу отримання високотехнологічних військових ресурсів потенційними супротивниками.

Безпека альянсу має розглядатися в глобальному контексті; їй можуть загрожувати і такі фактори як, наприклад, дії терористів, саботаж, організована злочинність і завдавання шкоди каналам постачання життєво необхідних ресурсів. Після публікації стратегічної кон-цепції 1999 р. і терористичних нападів на Нью-Йорк і Вашингтон 11.09.2001 р. загроза теро-ризму і ризики, які створюють кризові держави, були докорінно переглянуті.

У 1949 р., коли було засновано альянс, Радянський Союз вважався головною загрозою свободі та незалежності Західної Європи. Комуністична ідеологія, політичні цілі та методи, військова потужність Радянського Союзу, незалежно від його реальних намірів, не давали можливості жодному уряду Заходу ігнорувати можливість конфлікту. Тому з 1949 до кінця 1980-х (у період, відомий як холодна війна) головним завданням альянсу було утримання відповідного рівня військової потужності для захисту його членів від будь-якої форми агресії з боку СРСР та країн Варшавського договору. Стабільність, яку НАТО забезпечувала впродовж цього періоду, дала можливість Західній Європі відновити своє життя після Другої світової війни, оскільки визначала впевненість та передбачуваність, які є важливими передумовами економічного зростання [142].

Політика, узгоджена членами НАТО, постійно змінювалась відповідно до поточних змін стратегічного середовища. Після закінчення холодної війни політика і структура альянсу докорінно трансформувалися відповідно до глобальних змін політичного та військового сере-довища Європи і нового характеру загроз безпеці. Окрім цього, концепцію оборони було роз-ширено і вона стала включати такі аспекти, як діалог та практична співпраця між країнами поза межами альянсу, що розглядаються як найефективніші засоби посилення євроатлантич-ної безпеки.

Сьогодні НАТО є не тільки оборонним альянсом. Держави НАТО співпрацюють з колишніми супротивниками і докладають зусиль для збереження миру та безпеки в євро-атлантичній зоні. Задля досягнення цієї мети альянс ставить перед собою дедалі більше зав-дань і розробляє гнучкі, інноваційні та прагматичні підходи до вирішення питань, складність яких неминуче зростає. У цьому процесі зростає і важливість ролі НАТО в гарантуванні без-пеки євроатлантичної зони, тому багато країн-партнерів прагнуть приєднатися до Альянсу.

Процес трансформації НАТО протягом останнього десятиріччя включав декілька далеко-глядних ініціатив, які є результатом конкретного, практичного підходу до нових можливостей, що виникли після закінчення холодної війни і до реагування на нові загрози безпеці. Йдеться про програму “Партнерство заради миру”, особливі відносини з Росією та Україною, діалог з країнами Середземномор’я, План підготовки до членства в альянсі, спрямований на допомогу країнам-кандидатам, і розвиток ефективної співпраці у галузі безпеки з Європейським Сою-зом, Організацією з безпеки і співробітництва в Європі та ООН. НАТО також активно реагує на нові завдання безпеки і керує операціями з врегулювання кризових ситуацій на Балканах та поза межами євроатлантичної зони “там і тоді, де і коли необхідно” для боротьби з теро-ризмом. Для вдосконалення своєї спроможності виконувати нові місії альянс посилює війсь-кові ресурси і адаптує їх до нових умов.

Відомо, що під час узгодження положень нової стратегічної концепції (1999), у про-цесі переговорів з НАТО українська сторона наполягала на необхідності врахування про-позиції щодо прямої підтримки непорушності кордонів, суверенітету, незалежності та тери-торіальної цілісності України.

Однак просування цієї ініціативи виявилось малоефективним у зв’язку з тим, що країни-члени НАТО не бажали висловлювати саме пряму підтримку непорушності кордонів України через побоювання, що в подальшому це може тлумачитись українською стороною як надання їй гарантій безпеки. Крім того, в НАТО побоювались, що пряма підтримка непорушності кордонів України може сприйматись російською стороною як конфронтаційне стосовно неї положення.

На сьогодні НАТО залишається найбільш міцним та послідовним у своїх діях військово-політичним блоком. І свідченням цього, безперечно, є еволюція військово-стратегічної доктрини альянсу, яка протягом останніх десяти років поступово трансформувалася відпо-відно до планів і майбутніх дій НАТО. Аналіз стратегії Північноатлантичного альянсу і того, як ця стратегія кореспондує із стратегією РФ, дасть змогу зрозуміти, якою мірою розвиток відносин з НАТО відповідає національним інтересам України.

До 1990 р. стратегія альянсу була покликана протидіяти раптовому широкомасш-табному нападу з боку СРСР та його союзників. Така стратегія потребувала міцної оборонної спроможності численних збройних сил високого рівня бойової готовності, дислокованих по-близу кордону між НАТО і країнами-членами Варшавського договору. Ця стратегія передба-чала в тому числі і використання ядерної зброї у відповідь на напад, здійснений значними звичайними збройними силами.

Масштабні зміни геополітичної ситуації в Європі змусили Північноатлантичний альянс модернізувати свою стратегічну концепцію, яка, своєю чергою, мала бути відповіддю на питання доцільності існування НАТО. І таку модернізацію було здійснено. Потенційною загрозою безпеці НАТО було визнано конфлікти, які можуть виникнути на території ко-лишнього СРСР та всередині Європи.

Планувалося, що НАТО підтримуватиме мир в Європі та за її межами, навіть у тому випадку, коли загроза не стосуватиметься членів НАТО. Крім того, НАТО сприятиме по-доланню нетерпимості, боротьби з тоталітаризмом і територіальними проблемами, розвитку економічної і політичної стабільності в країнах колишнього Варшавського договору.

Голови держав та урядів альянсу прийняли на зустрічах у верхах в Лондоні в липні 1990 р. та в Римі в листопаді 1991 р. нову стратегічну концепцію і запропонували ввести відповідну нову структуру збройних сил як один з аспектів реорганізації НАТО в світлі змін, які відбулися в Європі.

У стратегічній концепції альянсу 1991 р. вперше згадувалося про необхідність “до-сягнення в Європі не знаного раніше високого ступеня прозорості у військовій галузі, а відтак більшої передбачуваності та взаємної довіри”. Таким чином, створювалось юридичне під-ґрунтя для численних програм та документів, що були запропоновані альянсом протягом наступних років.

Найбільш ефективно з погляду досягнення цієї прозорості можна вважати програму НАТО “Партнерство заради миру” (ПЗМ), що була запропонована НАТО у січні 1994 р. на зустрічі у Брюсселі. Програма мала неабияке значення для України. Активна участь в заходах ПЗМ передбачена основним державним документом, згідно з яким сьогодні формується політика України щодо альянсу – державною програмою співробітництва України з НАТО. У пункті 2 рамкового документа ПЗМ (підписано 27 країнами-членами РПАС та НБСЄ, у тому числі Україною) зазначено, що “ця програма започатковується як вираз спільної переконаності в тому, що лише шляхом співробітництва і колективних дій можна досягнути стабільності та безпеки в Євроатлантичному регіоні”.

У стратегічній концепції альянсу 1991 р. не порушувалось питання щодо розширення географічних меж відповідальності НАТО, але все ж таки було зарезервовано можливості порушення такого питання в майбутньому. Такі можливості відбивала формула: “В разі необхідності до стратегічної концепції вноситимуться відповідні зміни”. Перебіг подій по-казав: Україна виявилась не готовою до того, що згодом підходи Росії та країн-членів НАТО до розуміння засад європейської безпеки принципово відрізнятимуться один від одного. Тим часом вже сама стратегічна концепція НАТО 1991 р. містила потенційну базу суперечностей із Росією, адже НАТО отримала мандат реагувати на ризики, “які відзначаються багато-гранністю і різнонаправленістю”.

У пункті 10 концепції було, зокрема, зазначено, що “ризики для безпеки союзників навряд чи виникатимуть внаслідок спланованої агресії проти території союзників. Вірогід-ніше, що їх спричинятимуть негативні наслідки нестабільності, породжуваної економічними, соціальними і політичними труднощами, в тому числі міжетнічною ворожнечею й терито-ріальними спорами, що вже має місце в багатьох країнах Центральної та Східної Європи. Якщо спричинена ними ймовірна напруженість залишатиметься обмеженою, вона безпосе-редньо не загрожуватиме безпеці й територіальній цілісності членів альянсу, але може при-звести до криз, несприятливих для стабільності в Європі, чи до збройних конфліктів, у які можуть бути втягнені зовнішні сили і які можуть перекинутися на країни НАТО, безпо-середньо позначаючись на безпеці альянсу”. Ці положення стратегічної концепції альянсу 1991 р., навіть ще без визначення географічних меж відповідальності альянсу, дали непогані підстави для здійснення так званої операції із запобігання гуманітарної катастрофи у Косові, наближення до зони чеченського конфлікту та зони Каспію. За цих обставин спроможність України забезпечити свої національні інтереси (наприклад, зменшити енергетичну залежність від Росії шляхом побудови нафтопроводу задля транспортування каспійської нафти через свою територію) було поставлено під сумнів. Зважаючи на зміну пріоритетів у зовнішній політиці Росії, будь-який економічний проект типу Євразійського транспортного коридору розглядатиметься нею як зазіхання на її можновладдя в Кавказькому регіоні [142].

Але все ж таки для створення досить міцного підґрунтя монополії НАТО в Євро-атлантичному регіоні необхідне юридичне обґрунтування розширення географічних меж відповідальності НАТО. Важливим елементом такого підґрунтя можна вважати концепцію створення Об’єднаних загальновійськових тактичних сил (ОЗТС) (CJTF – Combined Joint Task Force). У червні 1996 р. міністри закордонних справ та оборони держав-членів НАТО вітали до-мовленості щодо політико-військових рамок, в межах яких має реалізуватися концепція ОЗТС. Згідно з цією концепцією, об’єднані загальновійськові тактичні сили є такими, що розгор-таються багатонаціональними формуваннями декількох видів військ, створеними і призна-ченими для специфічних операцій надзвичайного характеру. Вони можуть охоплювати широ-кий спектр завдань, включаючи надання гуманітарної допомоги, проведення операцій на підтри-мання миру (peace-keeping) або примусу до миру.

Постановку питання щодо географічних меж відповідальності альянсу в рамках концепції ОЗТС можна вважати поступовим переходом від стратегічної концепції НАТО 1991 р. до нової стратегічної концепції альянсу, прийнятої 24.04.1999 р. на Вашингтонському самміті НАТО, Концепція ОЗТС залишає шанс для України брати достатньо активну участь у процесі розбудови євроатлантичної архітектури безпеки.

Чимала кількість положень стратегічної концепції 1991 р. була розрахована на склад-ний і неоднозначний перехідний період у загальній системі міжнародних відносин, що настав після закінчення “холодної війни”. Власне, ці положення були розраховані на швидкоплинну, динамічну ситуацію, отже, багато в чому відігравали роль підґрунтя для формування оста-точної стратегії безпеки альянсу. Концепція була орієнтована на увесь можливий спектр геополітичного вибору новоутворених держав, в тому числі, і насамперед, вибору, що його мали здійснити Росія і Україна. Достатньо пригадати, що Україна на той час залишалась ядерною державною. Реалії, які склалися у Європі на кінець 1998 р. (розширення НАТО на Схід, Балканська криза, політична нестабільність у Росії, відмова України та Білорусі від ядер-ної зброї, послаблення ролі ООН) зумовило необхідність істотно оновити концепцію 1991 р. Таке оновлення може мати неоднозначний вплив на вироблення політики України на фак-тично нове середовище безпеки. Скажімо, декларативне знецінення ролі ООН, серед заснов-ників якої є і Україна, не може не позначитись на зовнішньополітичній діяльності України.

По-перше, в новій стратегічній концепції НАТО не йдеться про необхідність наявності мандату РБ ООН щодо проведення операцій з підтримання миру.

Офіційна позиція України полягає у неприйнятності застосування військових методів врегулювання конфліктів без санкції РБ ООН. Разом з тим це положення не є однозначним. З одного боку, створення та нормативне закріплення нового у сучасній світовій історії преце-денту може мати непередбачувані наслідки, в тому числі й негативні. Фактично поставлено під сумнів ключове поняття сучасної системи міжнародних відносин – поняття державного суверенітету. За цих умов Україна, яка за перші роки незалежності значною мірою спиралась на формально-юридичні підстави у захисті своїх національних інтересів, у захисті сувере-нітету, змушена буде потерпати від нового співвідношення сил основних гравців світової політики. Тим більше, що в контексті постійного членства Російської Федерації в Раді Безпеки ООН таке положення означає певне послаблення впливу Росії на загальноєвропейські про-цеси, а отже, й намагання останньої відновити статус впливової світової держави. З огляду на стратегічний курс нашої держави на інтеграцію до євроатлантичних структур, з урахуванням незмінного бажання Росії впливати на ситуацію в Україні, цілком можна передбачити обме-ження спроможності змінювати перебіг ймовірних подій, що розгортатимуться поблизу її кордонів.

По-друге, в новій концепції не знайшли відображення раніше зафіксовані в докумен-тах НАТО положення щодо нерозміщення ядерної зброї на територіях країн – нових членів альянсу.

А саме можливість розташування ядерної зброї на території сусідніх держав – нових членів НАТО є одним з найбільш гострих питань захисту національної безпеки України. Така перспектива негативно впливає на розвиток системи регіональної безпеки (ЦСЄ). Вона змінює конфігурацію оцінок НАТО різними політичними силами всередині держави. Підтвердженням можливості таких змін може бути пропозиція Верховної Ради та Кабінету Міністрів України “внести на розгляд ВР України проект закону про скасування рішень і денонсацію зобов’язань України щодо статусу України як без’ядерної держави” у відповідь на розвиток подій в Югославії навесні 1999 р. Попри всю свою декларативність, ця пропозиція відбила фунда-ментальні зрушення у настроях окремих політиків у бік ізоляціонізму.

По-третє, концепцією не передбачається точне визначення меж відповідальності альянсу, йдеться про діяльність НАТО в усьому євроатлантичному регіоні.

Як визначено в Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО, наша дер-жава належить до Центрально-Східної Європи. Таким чином, це положення стратегічної кон-цепції можна розглядати як певну гарантію національної безпеки нашої держави. Але такий висновок є правильним лише за умов реалізації стратегічного курсу на інтеграцію до євро-атлантичних структур, яка, зважаючи на зростання переважно енергетичної залежності від Ро-сії і переважно фінансової залежності від Заходу, вже не зможе базуватись на вільному виборі.

Враховуючи сказане, можна зробити такі висновки.

Незважаючи на ратифікацію російською стороною у 1999 році договору про дружбу і добросусідство з Україною, яким вона фактично визнала Україну як незалежну державу, Росія не готова вести політичний діалог з Україною як із рівноправним стратегічним партнером.

Росія продовжує проводити стосовно України політику опосередкованого тиску, що аж ніяк не відповідає принципам стратегічного партнерства. Це, в першу чергу, засвідчує її “попереджувальна” стурбованість розвитком відносин Україна – НАТО.

Росія ще й досі не позбавилася бажання втягнути Україну де-факто у військово-політичний союз або, в крайньому разі, істотно обмежити можливості України виконувати роль актора у вибудовуванні системи європейської безпеки.

Україні необхідно налагодити відносини з НАТО таким чином, щоб були створені певні гарантії на її підтримку у протистоянні такій політиці Росії.

Україні потрібно провести переговори з Північноатлантичним союзом з приводу питання щодо нерозміщення ядерної зброї на територіях країн – нових членів альянсу, адже саме можливість розташування ядерної зброї на території сусідніх держав – нових членів НАТО є одним з найбільш гострих питань захисту національної безпеки України.

Крім того, необхідно досягти, щоб положення стратегічної концепції щодо визнання України державою, яка належить до Центрально-Східної Європи можна було розглядати як гарантію національної безпеки нашої держави.

Великої ваги матиме також реалізація стратегічного курсу на інтеграцію до євроат-лантичних структур, яка, зважаючи на зростання переважно енергетичної залежності від Росії і переважно фінансової залежності від Заходу, вже не зможе базуватись на вільному виборі.

Виведення відносин України з альянсом на траєкторію особливого партнерства було забезпечено завдяки Хартії “Україна–НАТО”, підписаної в Мадриді в липні 1997 р.

Сьогодні інтереси національної безпеки України та сучасний воєнно-політичний стан у світі диктують необхідність істотного поглиблення відносин з НАТО і ЄС. Україна вважає НАТО і Європейський Союз гарантами безпеки, стабільності і процвітання в Європі й у Євроатлантичному регіоні в цілому, та готується до набуття повноправного членства в цих організаціях. Рішення СНБО України від 23.05.2002 р. про наміри нашої держави почати процес, кінцевою метою якого є повноправне членство в НАТО і ЄС, варто вважати важли-вим політичним рішенням. Проте, воно повинно бути оформлене у вигляді офіційного звер-нення України до держав-членів альянсу, якому передує виконання ряду спеціальних заходів.

У підсумковому звіті чітко сформульовані особливості партнерства України та НАТО на майбутнє з конкретними кроками просування нашої держави до альянсу. Особливим внес-ком України в рамках партнерства НАТО вважає допомогу в урегулюванні ситуації на Бал-канах і перекидання сил і техніки з Європи до Афганістану літаками “Антонов” у ході прове-дення антитерористичної операції.

До речі, НАТО планує і надалі використовувати українські літаки для підтримки своїх операцій. Тому реформування оборонної сфери України є важливим аспектом співробітництва з НАТО. Після ратифікації Верховною Радою угоди про безпеку між НАТО й Україною дане співробітництво буде більш ефективним.

Слід зазначити також досягнуті за роки партнерства з НАТО практичні результати.

У Києві працюють центр інформації та документації НАТО (1997) і офіс зв’язків НАТО в Україні (1999). Міністерство оборони України представлено офіцерами зв’язку в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, військовому штабі НАТО в м. Монс, штабах стратегічного командування НАТО в Європі і на Атлантиці.

Україна ефективно використовує існуючі механізми програми Партнерства заради миру, зокрема процес планування й оцінки сил (ППОС), а також Індивідуальну програму парт-нерства, що у визначеній мірі сприяє реформуванню і розвитку національних Збройних Сил.

Пріоритетними областями військового співробітництва Україна – НАТО є: керування, ко-мандування і контроль, мовна підготовка, тилове забезпечення, військові навчання і пов’язані з ними заходи, стандартизація і сумісність, військове утворення і підготовка. Проведено визначену роботу щодо реалізації пілотного проекту Україна – НАТО з мовної підготовки.

Окремим напрямком нашого співробітництва з НАТО є сфера загальних інтересів в галузі озброєнь, стандартизації й оборонних досліджень і технологій, що реалізується через:

– забезпечення необхідного рівня взаємної сумісності шляхом гармонізації відпо-відних національних стандартів зі стандартами НАТО;

– механізми загальної робочої групи “Україна – НАТО” з питань співробітництва в об-ласті озброєнь і має на меті реалізацію документа “Стан і основні напрямки розвитку спів-робітництва Україна – НАТО в галузі озброєнь”.

Відносини НАТО з Україною є віддзеркаленням важливості, яку альянс надає не-залежності, стабільності та демократії України, а також проголошеним нею намірам поглиб-лення інтеграції у європейські та євроатлантичні структури. Це також знайшло відображення у підписаній в 1997 р. Хартії про Особливе партнерство між НАТО та Україною, яка заклала офіційну основу для консультацій між Україною та Альянсом з питань євроатлантичної безпеки і зафіксувала створення Комісії НАТО – Україна (КНУ) – керівного органу співпраці.

У 1997 р. з метою сприяння та розширення співпраці Україна відкрила своє пред-ставництво в альянсі, а того ж року у Києві було відкрито центр інформації та документації НАТО, завданням якого є поширення інформації про оновлений альянс та практичні переваги партнерства між НАТО та Україною. У 1999 р. у Києві було відкрито офіс зв’язку НАТО, діяльність якого спрямована на підтримку оборонної реформи, що здійснюється в Україні, та її участі у “Партнерстві заради миру”.

У листопаді 2002 р. у Празі було ухвалено план дій НАТО – Україна, який передбачає значне розширення та поглиблення відносин між альянсом та Україною.

Шляхом консультаційної та практичної допомоги НАТО окремі члени альянсу під-тримують зусилля України, спрямовані на реалізацію глибоких реформ, викладених у плані дій “Україна – НАТО” та пов’язаних з ним щорічними цільовими планами. На цьому шляху Україна досягла значного прогресу, хоча попереду залишається чимало роботи. Законодавчі ініціативи допомагають створити основу для політичних, економічних та оборонних реформ. Створено кілька урядових структур, що контролюють втілення та координацію реформ. Одним з пріоритетних завдань є оборонна реформа, в реалізації якої Україна має можливість скористатися досвідом країн НАТО. Першочергові завдання, що постають перед Україною, включають розробку нової концепції безпеки та військової доктрини, завершення комп-лексного оборонного огляду. Співробітництво Україна–НАТО зосереджується на зміцненні демократичного цивільного контролю над збройними силами, удосконаленні оперативної сумісності зі збройними силами країн НАТО та сприянні Україні в реформуванні успад-кованого війська, що має завеликий розмір, громіздку структуру командування і недостатній рівень технічного оснащення; створенні менших за розміром ефективних збройних сил, спроможних виконувати сучасні завдання і активно сприяти зміцненню європейської ста-більності та безпеки.

Спільна робоча група з оборонної реформи (СРГОР) сприяє активізації консультацій та практичної співпраці у таких галузях, як розробка та виконання військового бюджету, скорочення збройних сил та конверсія, перехід від системи призову до професійної армії, цивільно-військові відносини. Альянс також надає Україні допомогу у підготовці старших офіцерів в руслі процесів трансформації, а також сприяє організації програм перепідготовки з метою полегшення адаптації звільнених військових до цивільного життя.

Військовий комітет альянсу доповнює роботу СРГОР наданням фахової допомоги в конкретних галузях оборонної співпраці з Україною в межах військового робочого плану НАТО–Україна.

У межах цільового фонду окремі країни альянсу надають Україні допомогу у ви-конанні проектів демілітаризації, спрямованих на безпечну утилізацію надлишкових та застарілих запасів протипіхотних мін.

Співпраця у плануванні на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру та забезпечення готовності до катастроф приносить Україні пряму практичну користь. Одним із головних напрямків роботи у цій галузі є надання Україні допомоги у забезпеченні підвищеної готовності до повеней, що найбільше загрожують західним регіонам країни, та підвищення спроможності щодо ліквідації їх наслідків. Навчання, які проходили в Україні на території Закарпаття у вересні 2000 р., сприяють відпрацюванню спільних процедур ліквідації наслідків катастроф. Члени НАТО та інші країни-партнери надавали Україні допомогу після сильних повеней 1995, 1998 та 2001 рр.

Наукове співробітництво з Україною розпочалося у 1991 р. З того часу за обсягом своєї участі у наукових програмах НАТО, Україна поступається лише Росії. Розширення співпраці у цій галузі відбувається під керівництвом спільної робочої групи з наукового та екологічного співробітництва. На додаток до використання наукових досліджень для боротьби з тероризмом та новими загрозами, що відповідає новому напрямку наукової програми НАТО, пріоритети України щодо співпраці у галузі науки та технологій включають інформаційні технології, біологію клітин та біотехнологію, створення нових матеріалів та раціональне використання природних ресурсів.

План дій НАТО – Україна від 2002 р. базується на Хартії 1997 р., що залишається основоположним документом у відносинах між альянсом та Україною. Хартія забезпечує загальний стратегічний форум для поглиблених консультацій з політичних, економічних та оборонних питань і окреслює стратегічні цілі та пріоритети України на шляху до повної ін-теграції у євроатлантичні структури безпеки. Документ містить спільно узгоджені принципи та завдання у сфері політики, економіки, оборони, права, безпеки та захисту інформації.

Щорічні цільові плани, що охоплюють як конкретні заходи, які мають виконуватись Україною, так і спільні дії НАТО – Україна спрямовані на досягнення цілей, викладених у плані дій. Двічі на рік відбуваються засідання щодо оцінки стану виконання цих завдань; звіти про досягнуті результати складаються щорічно.

План підготовки до членства було ухвалено в 1999 р. Він був розроблений на основі досвіду першого раунду розширення і мав допомогти підготуватися до членства в НАТО тим країнам, які цього прагнуть. Дев’ять країн – Албанія, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія та колишня Югославська Республіка Македонія застосовували цей план з моменту його введення в дію. У травні 2002 року до них приєдналася Хорватія. Сім з цих країн стали членами НАТО в 2004 р.

Перш ніж стати членами НАТО, країни-кандидати мають забезпечити функціонування демократичної політичної системи і ринкової економіки; повагу до прав національних меншин відповідно до вимог ОБСЄ; вирішення всіх існуючих суперечливих питань з сусідніми краї-нами та дотримання загального принципу вирішення суперечок мирним шляхом; спромож-ність і готовність робити військовий внесок в обороноспроможність альянсу та досягти оперативної сумісності з іншими збройними силами НАТО; ефективний розвиток цивільно-військових стосунків, що відповідатимуть демократичним вимогам.

Впровадження плану підготовки до членства не гарантує вступу до НАТО. Проте цей план дає заінтересованим країнам можливість зосередити свої зусилля на досягненні цілей та пріоритетів, визначених у плані, та отримати допомогу спеціалістів НАТО. Це стосується всіх аспектів членства: питання політики, економіки, оборони, ресурсів, інформації, безпеки і правових засад.

Кожна країна-учасниця обирає ті елементи плану підготовки до членства, які від-повідають національним інтересам, і сама визначає завдання і терміни їх виконання. Участь у програмі “Партнерство заради миру” і в процесі планування та оцінки сил є невід’ємною частиною всього процесу підготовки, оскільки це дає можливість країні-кандидату готувати свої збройні сили до ефективної співпраці зі збройними силами країн альянсу. Країни НАТО проводять регулярні спільні засідання з країною-кандидатом, на яких ретельно аналізується досягнутий прогрес і вирішується, якої саме дорадчої або практичної допомоги потребує країна. Впровадження плану підготовки до членства постійно аналізується Північно-ат-лантичною радою.

Співробітництво України з країнами СНД має будуватися на принципах довіри і доброзичливості. Україна зацікавлена у подальшій лібералізації зовнішньоекономічних зв’яз-ків з країнами-учасницями СНД. Визначальним напрямом співпраці з ними є формування зони вільної торгівлі, що сприяло б інтенсифікації господарських взаємовідносин, активному обміну капіталом, товарами, послугами, робочою силою.

Особливого значення мають національні інтереси з Російською Федерацією. Еконо-мічні відносини з Росією органічно узгоджуються з євроінтеграційним курсом нашої держави. Ці стратегічні стосунки мають будуватися на принципах добросусідства, партнерства, рівності та взаємної вигоди. Росія є нашим найбільшим торговим партнером, а Україна – головний торгово-економічний партнер РФ. У свою чергу Україна залишається одним з найбільших споживачів російських енергоносіїв, контролює наземні, морські та повітряні комунікації в життєво важливому для Росії південно-західному напрямку.

Перед обома країнами постає спільне завдання – зосередитись на практичній реалізації досягнутих домовленостей, вивести свою співпрацю на рівень справді стратегічного парт-нерства, наповнити прийняті політичні документи конкретним реальним змістом.

Відповідно до національних інтересів та цілей України, її економічної безпеки пріо-ритетними напрямами стратегічного партнерства з РФ в економічній сфері в наступному десятиріччі мають стати [69]:

– співробітництво в енергетичній галузі (розвиток єдиної енергетичної системи, спільне використання нафтопереробних та інших виробництв ПЕК);

– науково-технічне та інноваційне співробітництво;

– розвиток транспортної мережі в Україні в інтересах обох держав;

– інвестиційне співробітництво, розвиток спільних виробничих структур, комерційних та технологічних зв’язків, формування спільних фермерських господарств;

– розвиток військово-технічного співробітництва;

– розвиток фондових ринків та процесів взаємного інвестування;

– взаємне розширення ринку трудових ресурсів;

– спільний розвиток регіонів, що становлять інтерес для обох країн, взаємовигідне використання спільних зон господарської діяльності та розвиток прикордонних територій;

– співробітництво в протидії тінізації економіки та нелегальній міграції.

Розглянемо національні інтереси країн СНД і України. Проблема формування націо-нальних інтересів країн СНД та України не може зводитися тільки до постійних посилань на специфіку перехідного характеру економіки, масштабності проблем і гостроти їх звучання. Механічне запозичення рецептів і досвіду інших країн, які мають етап ринкової трансфор-мації, не завжди застосовані і доречні. Задача полягає в забезпеченості гарантованого по-ступального й динамічного розвитку країни як великої держави, яка має великий політичний і моральний авторитет у світі, відповідну міжнародну відповідальність і права, що забезпечу-ються політичними, правовими, економічними, культурно-економічними зв’язками з викорис-танням усіх можливих засобів (не виключаючи, де потребується, натиску, наполегливості).

Щодо відносин всередині держави необхідно, в першу чергу, забезпечити демокра-тичний розвиток, конструктивно вирішувати виникаючі проблеми, у тому числі економічні і соціальні, в режимі суспільного діалогу; не допускати господарської деградації та деіндуст-ріалізації, незалежно від безпосередніх причин; розуміти, що реальне положення великої держави визначається не розмірами країни, не посиланням на воєнно-політичні підсумки майбутнього, не апеляцією до героїзму цілого покоління людства, а можливістю забезпечити гідне життя людям вже на теперішньому етапі.

Щодо міжнародної сфери, слід зазначити, що національні інтереси країн СНД та Ук-раїни потребують проведення активного зовнішньополітичного курсу, спрямованого на зміц-нення позицій України, як одного з впливових центрів формуючого багатополярного світу. У переліку основних складових цього курсу на першому місці необхідно поставити формування на добровільній підставі інтеграційного об’єднання держав-учасників СНД. Цілком очевидно, що економічний підйом і соціальне процвітання країн, які входять до СНД, відповідають докорінно національним інтересам (поглядам) України як факту стабілізації та всебічного прогресу держави і народів, які мають загальну історію, а також мають вагомий потенціал для майбутнього прогресу у тісній взаємодії одних з іншими.

За минуле десятиріччя Україна затвердила себе як незалежна держава. Однак процес розбудови свого дому ще не завершено. Завдання полягає в тому, щоб остаточно облаштувати споруджену будівлю за суттю нового суспільства – економічну, соціальну, політичну та гума-нітарну сфери, подолати деформації, що виникли на стартовому етапі трансформаційного процесу.

Йдеться про практичну реалізацію завдань довгострокової стратегії, яка має забез-печити міцне підґрунтя України як високорозвиненої, соціальної за своєю сутністю, демокра-тичної правової держави, її інтегрування у світовий процес як країни з конкурентоспро-можною економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання свого розвитку. Наступне десятиріччя має стати визначальним у розв’язку саме цих завдань, інакше Україна може переміститися на периферію світових процесів.

Конче важливо забезпечити поступовість нової стратегії, її органічний зв’язок з позитивними надбаннями попереднього періоду, з урахуванням того, що курс на європейську інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною державної незалежності. Він викрис-талізовується з історії нашого народу, його ментальності та демократичних традицій, з праг-нення нинішнього покоління бачити свою державу невід’ємною складовою єдиної Європи. Європейський вибір України – це водночас і рух до стандартів реальної демократії, інформа-ційного суспільства, соціально орієнтованого ринкового господарства, базованого на засадах верховенства права й забезпечення прав та свобод людини і громадянина.

Потрібно враховувати і глобальну проблему до багатополюсного (поліцентричного) світового господарства, де основою взаємодії держав та їх економік має стати регіональна інтеграція. У зв’язку з цим чітка і пріоритетна орієнтація України на інтеграцію в Євросоюз, набуття статусу спочатку асоційованого, а згодом повноправного членства в ньому має розглядатися як основа стратегії економічного та соціального розвитку нашої держави на наступні десять років і більш віддалену перспективу. Як засвідчує досвід практично всіх країн ЄС, ця мета може стати додатковим потужним стимулом і каталізатором відповідних со-ціально-економічних та політичних перетворень.

Водночас пріоритетність інтеграції України в ЄС не повинна вступати у протиріччя з іншими стратегічними напрямами зовнішньополітичної та економічної діяльності держави. Всі вони мають бути підпорядковані стратегічній меті – європейській інтеграції, збереженню і поглибленню взаємовигідних зв’язків з Росією та країнами СНД.

 

 

 

10.3. Моральні аспекти національних інтересів: причини, передумови, сфери, наслідки та засоби боротьби з корупцією

 

Як свідчать окремі енциклопедичні словники, слово “корупція” походить від латин-ського “corruptio”, що означає “псування”, “розбещення”, тобто може розумітися як розбе-щення окремих посадових осіб державного апарату, як соціальна корозія, що роз’їдає дер-жавну владу і суспільство в цілому.

Слід зазначити, що як серед українських вчених-правознавців, так і серед практиків не існує чіткого визначення поняття корупції. Основні підходи до розуміння корупції можна звести до того, що вона трактується як:

– підкуп-продажність державних службовців;

– зловживання владою або посадовим становищем, здійснене з певних особистих інтересів;

– використання посадових повноважень, статусу посади, а також її авторитету для задоволення особистого інтересу або інтересів третіх осіб;

– елемент (ознака) організованої злочинності.

Нормативно-правові акти України також не дають єдиного визначення поняття корупції. Так, у ЗУ “Про боротьбу з корупцією” наводиться таке формулювання: “під ко-рупцією в цьому Законі розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, направлена на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг”.

Інше визначення дається в Концепції боротьби з корупцією на 1998–2005 рр.: “У правовому відношенні корупція – це сукупність різних за характером і ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупційних дій, інших правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етики поведінки посадових осіб, пов’язаних зі здійсненням цих дій”.

Аналіз міжнародно-правових документів також свідчить про існування різних підходів розуміння корупції. Так, у резолюції “Практичні заходи боротьби з корупцією”, розпов-сюдженій на VIII Конгресі ООН по запобіганню злочинності (Гавана, 1990), корупція визна-чається як “порушення етичного (морального), дисциплінарного, адміністративного, кримі-нального характеру, що проявилися в протизаконному використанні свого службового ста-новища суб’єктом корупційної діяльності”. Інший документ ООН (Довідковий документ про міжнародну боротьбу з корупцією) формулює поняття корупції як “зловживання державною владою для одержання вигоди в особистих цілях”.

Таким чином, корупція – це складне соціальне явище, що негативно впливає на всі аспекти політичного і соціально-економічного розвитку суспільства і держави. Воно полягає як у протиправних діях (бездіяльності), так і неетичних (аморальних) вчинках.

Корупцію можна визначити як складне соціальне (а за своєю суттю асоціальне, аморальне і протиправне) явище, що виникає в процесі реалізації владних відносин уповно-важеними на це особами, що використовують надану їм владу для задоволення особистих інтересів (інтересів третіх осіб), а також для створення умов здійснення корупційних дій, приховування цих дій та сприяння їм. Говорячи про корупцію у міждержавних відносинах, прийнято розуміти випадки хабарництва та некваліфікованого поводження дипломатичних представників країн Східної Європи, країн з перехідною економікою та країн, що розви-ваються. Для перших поясненням є поширена думка, що “надурити брата” є рисою слов’ян-ського менталітету, а для решти – недостатня розвиненість етичних норм та контролюючого апарату. Хоча, можливо, у країнах Заходу корупція просто вміє “краще ховатися”, але і процеси, що слідують за випадками її виявлення, набувають грандіозних масштабів. Зазвичай такі події набувають широкого розголосу у засобах масової інформації.

Корупція в Україні перетворилася на одну з загроз національної безпеки. Вплив корупції на українське суспільство і державу має комплексний та системний характер, зокрема йдеться про соціальні, економічні, владні, політичні та міжнародні аспекти цього впливу.

Соціальний аспект впливу. Існування корупції призводить до того, що, фактично, у суспільстві функціонують дві соціальні підсистеми – офіційна та неофіційна: перша з яких дотримується правових і моральних норм, друга – використовує протиправні методи. Суб’єкти корупції функціонують у неофіційному середовищі, де панує своя система цінностей, свої цілі і методи їх досягнення, а життя будується не за законами, а “по поняттях”. Аналіз доводить, що співвідношення офіційної і неофіційної підсистем свідчить про надзвичайно небезпечну си-туацію, що склалася в державі. За оцінками, зробленими навіть на найвищому державному рівні, неофіційна підсистема, щонайменше, є не менш впливовою за масштабами, ніж офіційна.

Економічний аспект впливу. Корупція впливає на всі сфери економіки України. Її провокує масова “тінізація” економічного сектора України, що, в свою чергу, є економічним підґрунтям корумпованих зв’язків. Відповідно до офіційних заяв керівництва держави, частка тіньової економіки в Україні фактично зрівнялася з офіційною і складає 45–60 %. У тіньовому секторі економіки працюють мільйони громадян України. За даними фонду “Інтелектуальна перспектива” і центру соціальних експертиз Інституту соціології НАН України, що провели опитування громадян України за темою тіньової зайнятості населення, 45 % опитаних пра-цюють у “тіні”. За підрахунками фахівців, сукупний тіньовий капітал українських громадян складає приблизно 40 млрд дол. США. Загалом, корупція підриває економічні основи дер-жави, блокує надходження іноземних інвестицій, приводить до “тінізації” економіки, сприяє зростанню впливу організованих злочинних груп.

Владний аспект впливу. Корупція в Україні впливає на формування органів держав-ної влади всіх гілок влади, на вироблення і реалізацію державної політики. Так, під час формування представницьких органів влади важко уникнути впливу корупції. У цьому випад-ку мова може йти про порушення фундаментальних принципів організації та проведення виборів: підкуп кандидатів, представників влади і членів виборчих комісій; нелегальне фі-нансування виборчих кампаній; посадові зловживання під час агітації; фальсифікацію ре-зультатів виборів, створення перешкод для реалізації виборчих прав громадян тощо.

Політичний аспект впливу. Корупція та боротьба з нею широко використовується у практиці політичної діяльності в Україні. Зрозуміло, що особливо гострою є ситуація під час проведення виборів, як президентських, так і парламентських. Так, під час виборів до Вер-ховної Ради України правоохоронні органи ініціювали розгляд кримінальних справ проти Ю. Ти-мошенко, які розглядалися як політичні, як засіб тиску на опозицію. У свою чергу, пред-ставники опозиційних сил оприлюднили низку депутатських запитів, в яких вимагали роз-слідування кримінальних справ з хабарництва вищого керівництва держави. Загалом, вико-ристання корупції у політичний боротьбі може проводитися у таких напрямах:

1) застосування кримінально-правових засобів до державних діячів, політиків (як правило, опозиційних) за наявністю для цього підстав, але не через їх наявність, а головним чином – з політичних міркувань;

2) юридична розправа з політичними опонентами шляхом притягнення їх до відпо-відальності за звинуваченням у корупції (інших протиправних діях) за відсутності для цього законних підстав;

3) застосування репресивних дій з тих же мотивів до осіб з оточення політичних діячів, у дискредитації яких зацікавлена влада.

Міжнародний аспект впливу. Корупція негативно впливає на міжнародний імідж України, перешкоджає, а іноді блокує надходження іноземних інвестицій. Так, за даними екс-пертного опитування, проведеного Центром Разумкова, близько 80 % закордонних експертів негативним фактором визнали корумпованість влади. Оцінюючи ситуацію, також близько 80 % опитаних експертів вважають, що в першу чергу іноземному бізнесу в Україні заважає корумпованість чиновників [111].

Корупція також заважає міжнародним контактам, налагодженню міжнародних зв’яз-ків, може призвести до “тихої”, але відчутної ізоляції країни на міжнародному рівні.

Якщо характеризувати корупцію найпростішими словами, це явище можна визначити як зловживання особою своєю державною посадою задля отримання особистої користі або користі для іншої особи чи групи осіб, інтересам яких вона служить. Корупцію становлять дії державної посадової особи, яка приймає, випрошує або вимагає винагороди, або дії пред-ставника приватного бізнесу, який пропонує винагороду з метою обминути закон задля отри-мання переваг у конкурсному процесі або особистої вигоди. [3, с. 25–26.]

Корупція є двостороннім процесом, в який залучені представники як державного, так і приватного сектора, які вчиняють неправомірні, протиправні і неетичні дії, які підривають економіку країни, завдають шкоди її соціальним і політичним інститутам. Корупція є симп-томом слабкості політичної, соціальної, правової та економічної систем держави. Ефективним критерієм, що допомагає виявити, чи становлять ті чи інші дії корупцію, є ступінь відкритості, прозорості і підзвітності даних дій. Корупціонери завжди намагаються приховати свої неза-конні вчинки від громадськості, навіть там, де корупція є поширеним явищем. Корупція не є новим явищем, і її існування не обмежується якоюсь окремою частиною світу. Навпаки, вона має глобальний характер, хоча її поширеність є різною в різних країнах [77].

Корупція набуває різних форм, до яких, зокрема, належать хабарництво, кумівство, протегування, розкрадання державних фондів, уникнення від сплати податків, незаконна ви-трата надходжень та шахрайство на виборах. Хабарництвом називають платежі, яких вима-гають посадові особи, або які надаються їм представниками приватного бізнесу з метою отри-мання в обмін на це переваг, таких як державні контракти, пільги, знижені податки, ліцензії або вирішення юридичних питань. До видів корупції належить також розкрадання державних фондів посадовими особами, на яких покладено управління цими фондами, та маніпуляція або порушення законів про вибори по відношенню до фінансів, виділених на виборчу компанію, та порядку голосування.

Дехто розрізняє корупцію “підмазування” – коли гроші дають посадовим особам або вимагаються ними в обмін за виконання їхніх законних обов’язків, від корупції, коли такі хабарі надаються чи вимагаються в обмін на вчинення незаконних дій. Інші диференціюють види корупції в залежності від того, на якому рівні, національному чи міжнародному вона виникає. Крім того, розрізняють “дрібну” корупцію, якою займаються низькооплачувані поса-дові особи, і “велику” корупцію, в яку залучені високі посадові особи, що і так користуються великими пільгами.

Однак така диференціація може викликати сумнів. Наприклад, “дрібна” корупція може мати зовсім не дрібні наслідки. Насправді, ендемічна корупція, яка поширюється в країні, може призводити до серйозних наслідків для її політичного, соціального та економічного життя. До того ж, таке розрізнення може приховувати складну мережу сполучних факторів, які обумовлюють поширення корупції. Наприклад, часто між національними та міжнародними джерелами корупції існує міцний зв’язок, особливо, в країнах, де корупція вже проникла в національні інститути.

Взагалі, можна сказати, що корупція процвітає там, де інститути управління є слаб-кими, де політика уряду і діяльність органів влади створюють для цього сприятливі умови, і де інститути контролю (такі, наприклад, як парламент, судова система, громадянське суспіль-ство) не приймають проти цього належних заходів або самі перетворилися в корумповані структури. Особливо, це виникає при взаємодії між державними і приватними сферами. Однак, треба наголосити на тому, що причини корупції, у великій мірі, пов’язані з існуючими конкретними умовами політичного, правового розвитку країни, історією її суспільного життя, традиціями державного бюрократичного апарату, існуючим у цій країні економічним станом та її політичним курсом. Це не означає, що корупція обумовлюється культурним розвитком. Існує не багато країн, які свідомо стимулюють поширення корупції. Однак джерела корупції є різними не тільки в різних країнах, але також в різних інститутах всередині країни, а тому мають бути різними і відповідні засоби боротьби з нею [77].

Сприятливі умови для поширення корупції виникають у деяких країнах, які розви-ваються, та країнах з перехідною економікою. Такі країни можуть страждати від вакууму влади, спричиненого боротьбою за контроль над інститутами держави, або можуть мати слаб-кі традиції верховенства права чи зовсім їх не мати. Іноді в таких країнах існує система державного управління, в якій головні позиції традиційно обіймають виконавчі органи або силові відомства. Такі країни можуть також мати недорозвинуте громадянське суспільство, яке в дуже невеликій мірі взаємодіє з іншими інститутами держави, неефективну судову систему і зовсім не мати ефективної політичної конкуренції.

Нижче наведено деякі з факторів і умов, які сприяють виникненню корупції.

Політичні фактори. Рівень корупції залежить від рівня захищеності громадянських свобод, особливо, рівня свободи преси, спроможності громадян створювати неурядові орга-нізації, а також рівня структурної, активної політичної конкуренції. Особливе значення має розвиненість громадянського суспільства. Для того, щоб здійснювати контроль над коруп-цією, громадяни повинні мати можливість отримувати інформацію про діяльність уряду і вживати відповідних заходів. Країни, в яких громадянські свободи придушуються, можуть бути особливо уразливі для поширення корупції.

Суттєвим джерелом корупції може бути характер політичної і виборчої систем дер-жави. Якщо він базується на відносинах “покровитель–клієнт” і на розподілі протекції, то самі політичні партії можуть перетворюватися у провідне джерело корупції. У таких системах закони регулювання фінансових витрат упродовж виборчої компанії, здебільшого, є слабкими, а рівень відкритості, який потребується від спонсорів політичних компаній та політичних кандидатів, – низьким.

Правові фактори. Фактором, який значно впливає на рівень корупції, є якість право-вої системи держави, особливо, забезпечення нею можливості затримання і належного пока-рання за вчинення корумпованої діяльності. Правовий фактор, у свою чергу, безпосередньо пов’язаний з існуванням ефективних законів проти корупції, які, наприклад, регулюють конфлікти інтересів чи фінансування виборчої компанії. Нарешті, ефективність законів зале-жить від надійності правоохоронних органів і судів та їхньої спроможності протидіяти коруп-ції. Без забезпечення цих умов корупція має тенденцію швидкого поширення.

Бюрократичні фактори. Сприятливі умови для корупції виникають там, де відбу-вається завищення ролі регулюючих органів і втручання державних бюрократичних органів в економіку. Якщо уряд запроваджує велику кількість правил та інструкцій, державні посадові особи отримують більше можливостей для використання їх у своїх інтересах або для їх порушення. Особливо це стосується випадків, коли такі особи здійснюють необмежений конт-роль у сфері державної служби або застосування інструкцій і визначення винагород. Бюро-кратична корупція визначається як функція розміру винагород і покарань, які перебувають під контролем посадової особи, можливості цієї особи розпоряджатися ними на свій власний розсуд, а також її підзвітності за прийняті нею рішення та вчинені дії. Із наданням більшої свободи розпоряджатися винагородами та покараннями з одночасним зниженням вимог під-звітності, зростає потенціал корупції [77].

Крім того, більша спокуса вчинення корупції, як правило, з’являється у тих державних службовців, які мають низькооплачувані посади, або коли існує велика розбіжність між заро-бітними платнями в державному і приватному секторах. Цей фактор залежить від дієвості та ефективності державної системи ревізії і контролю. Вірогідність виникнення корупції вище там, де відносно нижчою є можливість її виявлення і меншими є очікувані наслідки такого виявлення.

Економічні фактори. Більше можливостей для свого поширення корупція отримує в тій країні, де уряд створює економіку монополістичного типу. Державна влада, спираючись на внутрішню інформацію, створює можливості для посадових осіб у забезпеченні ними своїх інтересів або інтересів їхніх союзників. Ця низка факторів безпосередньо пов’язана з бюро-кратичними факторами, адже економічна політика держави, якщо її розвивати, здійснювати й контролювати без участі громадськості, без забезпечення її прозорості і підзвітності, може перетворитися в предмет зловживань. Прикладами здійснення такої політики є запровадження торговельних обмежень, субсидій або зниження податкової ставки.

Транснаціональні фактори. Корупція, в значній мірі, набула транснаціонального ха-рактеру. У деяких країнах, які сьогодні вважаються “безнадійно корумпованими”, система-тична корупція поширилась ще в період їхнього колоніального розвитку. У колишніх комуніс-тичних державах Східної Європи та Радянського Союзу корупція виникла внаслідок традицій, започаткованих інститутами комуністичного режиму. Вакуум влади, спричинений наступним занепадом цих режимів був заповнений, у деяких випадках, старими владними структурами, корупція в яких такого масштабу, що її дуже важко подолати [77].

Незважаючи на досягнення незалежності, багато країн, які перебувають на перехід-ному етапі розвитку, зазнають негативного впливу з боку корупції “нового колоніалізму”, що насаджується транснаціональними силами. До нещодавнього часу індустріально розвинені країни так і не спромоглися застосувати штрафні санкції проти підприємств, які займаються корупцією закордоном. Деякі країни навіть дозволили знижувати ставку оподаткування в обмін на сплату хабарів.

Існують свідчення того, що корупція іноді пов’язана з кредитуванням і матеріальною допомогою, яку надають органи державної влади. У країнах із слабкою системою управління контроль і звітність щодо потоку допомоги не завжди може бути належним, що дозволяє використовувати ці ресурси не за призначенням або призводить до їх розтрати. Тому при розгляді корупції необхідно брати до уваги програми міжнародних фінансових інститутів та агентств міжнародної допомоги.

Фахівці все більше погоджуються в тому, що ендемічна корупція справляє серйозний негативний вплив на розвиток країни та якість її системи управління. Перекручення і не-ефективність такої системи можуть породжувати систему корупції, яка стає “властивою ри-сою” такого управління. Корупція є формою розкрадання державних коштів. Кошти вилуча-ються із національної скарбниці і часто течуть за межі країни, що позбавляє можливості використати їх за продуктивним державним призначенням. Система пропозиції найбільшого хабара часто пов’язується з недостатньо якісним продуктом. Той, хто пропонує вигіднішу ціну, скоріше намагається здобути перемогу будь-яким засобом, ніж проникаються міркуван-нями стосовно якості пропонованого продукту. Хоча такі угоди мають незаконний характер, вони не оскаржуються в суді. Замість “мастила”, корупція засипає “пісок” у механізм прий-няття державних рішень [77].

Політичні наслідки корупції. Корупція проявляє свій підступний характер, руйнуючи систему управління і національну стабільність за допомогою підриву законності в політичній системі. За своєю природою, корупція є формою вимагання, що позбавляє простих громадян участі в процесі прийняття рішень. Це спричиняє поширення неповаги до державної служби і цинізму щодо політичного життя.

Корупція перекручує методи вироблення рішень, що призводить до запровадження помилкових проектів і цін, неправильного вибору підрядчиків, поставок неякісних продуктів, та перенесення корупції на нижчі рівні управління. Внаслідок корупції послуги починають надаватися не тим, хто їх потребує. При цьому активне чи пасивне потурання корупції спонукає до усунення підзвітності, і, через деякий час, може призвести до загальної руйнації верховенства права. З успішним укоріненням системи хабарів у корумпованих посадових осіб з’являється бажання підвищувати ціни і шукати нових і кращих шляхів отримання платежів. Отож, традиції корупції закріплюються і стають такими, що вже не піддаються заходам боротьби з нею. Корупція живить сама себе, створюючи зростаючу спіраль незаконних хаба-рів, поки державні структури не виявляються зовсім підірваними, а розвиток країни – від-кинутим назад на цілі роки.

Серед найбільш очевидних наслідків корупції – її негативний вплив на економічний розвиток країни. Корупція піддає ризику досягнення мети сталого розвитку. Хабарництво призводить до додаткових комерційних витрат, ускладнюючи тягар малих підприємців і спри-чинюючи нераціональне використання людського капіталу та інтелектуальних ресурсів краї-ни. Постійна увага, якої потребують корумповані посадові особи з боку підприємств, також погрожує економічній продуктивності. Підприємства залучаються в конкуренцію навколо най-більшого хабара, що позбавляє їх переваг ринкової конкуренції. У такій ситуації найважчий тягар лягає на плечі бідних, що збільшує соціальний розрив між ними і багатими.

Бідні не мають коштів для того, щоб брати ефективну участь і отримувати переваги в громадських процесах, в яких укоренилася корупція. Якщо програма, спрямована на допомогу бідним, здійснюється корумпованими методами, найбідніші споживачі, яким призначена така допомога, мають невеликі шанси на її отримання. Перекручення, внаслідок корупції, держав-них пріоритетів призводить до зменшення витрат на такі соціальні сфери як охорона здоров’я і освіта, що завдає суттєвої шкоди добробуту країни.

Внаслідок корупції також відбувається неспрямування коштів міжнародної допомоги, що знижує їхню ефективність, і часто призводить до використання їх не за призначенням на інші капітальні програми, які лише збільшують тягар заборгованості країни. Якщо країна ха-рактеризується особливо високим рівнем корупції, то країни і організації, які здійснюють фінансування її економіки, більше схиляються до того, щоб зменшити цю допомогу або при-пинити її взагалі, що піддає ризику досягнення цією країною виправданих цілей свого розвитку.

Наслідком корупції є уникнення податків і значні втрати державних надходжень. У поєднанні з розтратою державних коштів, це може призводити до уповільнення розвитку інфраструктури і послаблення соціальних програм у короткостроковій, а також – до нега-тивних бюджетних і монетарних наслідків у довгостроковій перспективах. При існуванні корупції виникає вірогідність перекручення підходів до витрачання коштів і деформування державних пріоритетів, при цьому “підживлення системи” набуває більшого пріоритету, ніж забезпечення державного блага.

Дослідження свідчать про те, що країни, які вважаються корумпованими, залучають менше інвестицій. В одному такому дослідженні, яке проводилось у 1996 р., було виявлено, що там, де вище рівень корупції, нижчим є і рівень вкладення інвестицій в її економіку. Ко-рупція спричиняє уповільнення прямих іноземних інвестицій, бо її вважають формою оподат-кування. У свою чергу, інвестиції, які все таки надійшли в країну, можуть бути витрачені в її економіці не за призначенням, а в інтересах корумпованих правлячих кіл.

Корупція руйнує довіру громадськості і знищує соціальний капітал. Вона підриває закони і норми, які спрямовані служити продуктивним соціальним цілям, таким як, наприклад, захист навколишнього середовища. Якщо не протидіяти поширенню корупції, вона роз’їдає закони держави доти, поки громадяни вже не бачать сенсу в їх додержанні. У такій не-стабільній ситуації деякі найбільш кваліфіковані спеціалісти виїжджають до інших країн з метою знайти гідне застосування своїм знанням [5].

Як міжнародна проблема розвиток міжнародного співробітництва у боротьбі з коруп-цією може бути також віднесений до області економічної дипломатії. Це велике і самостійне питання, окреслимо лише загальні параметри даної діяльності.

Розробкою принципів, які спрямовані на боротьбу з корупцією зайнялись Організація економічного співробітництва і розвитку, Міжнародна торгова палата. Структура оперативної діяльності досить проста: визначення принципів запобігання хабарництву і шантажу, конкре-тизація стандартів звітності компаній, стимулювання фірм до прийняття добровільних кодек-сів чесної конкуренції та інтенсивний обмін інформації з метою допомогти розробці і вдоско-наленню національного законодавства. Об’єктом особливої уваги стала проблема “відмивання брудних грошей”.

Існують різні підходи до визначення поняття “корупція”, але більшість схильна до то-го, щоб говорити, насамперед, про державну корупцію, в якій, як пишуть експерти “завжди однією із сторін виступає особа, яка знаходиться на державній службі або виконуюча деякі державні обов’язки в результаті делегованої їй влади від виборців, або якимсь іншим чином”.

Розглянемо інтернаціональні аспекти корупції. Корупція в міжнародних організаціях існує в силу загальних тенденцій; в них також розподіляються ресурси (наприклад, допомога державам-учасницям або клієнтам цих організацій); їх розподіляють чиновники, які не є влас-никами цих ресурсів. Крім цього, бюрократія в міжнародних організаціях під менш прискіп-ливим контролем у порівнянні з національними, контролюючими, суспільними організаціями. Все це веде за собою корупцію, яка в силу своєї специфіки роботи міжнародних організацій знаходиться в зоні найменшого ризику для учасників корупційних угод.

Корупція у міжнародному економічному спілкуванні проявляється при створенні підприємств за участю іноземного капіталу, реалізації інвестиційних проектів і приватизації державної власності, вирішенні проблем розподілу продукції та в інших формах. Від цього виду корупції не захищена жодна країна.

Без перебільшення можна стверджувати, що іноземний бізнес вносить свій вагомий вклад в ріст корупції в нашій країні. Переміщення незаконних прибутків за кордон зменшує ризик корупційних домовленостей і тим самим прискорює корупцію. Від цього потерпають багато країн. Відомо немало випадків, коли лідери країн, які розвиваються, ховали в іноземних банках, одержаних в результаті корупційних дій, прибутки, що обчислюються мільярдами доларів.

В Україні вивіз капіталу давно став проблемою економіки і фінансової системи. Ле-вову частку цього потоку складають незаконно отримані прибутки, в тому числі від коруп-ційних угод. Це поглиблюється відсутністю двосторонніх і багатосторонніх домовленостей за участю нашої країни про арешт рахунків, видачу злочинців тощо.

Безсумнівно, що корупція викликає негативний вплив на всі сторони життя. Негативні наслідки корупції, викладені нижче, у більшій або меншій мірі проявляються і в Україні.

Економічні наслідки корупції:

1) поширення тіньової економіки. Це призводить до зменшення податкових надхо-джень, як наслідок – держава втрачає фінансові важелі управління економікою, загострюються економічні проблеми через невиконання бюджетних зобов’язань;

2) руйнування конкурентних механізмів ринку, оскільки часто виграє не той, хто зміг одержати привілеї за хабарі. Це призводить до зниження ефективності ринку і дискредитації ідей ринкової конкуренції;

3) гальмування появи ефективних приватних власників, у першу чергу, через по-рушення ходу приватизації;

4) неефективність використання бюджетних коштів, особливо при розподілі держав-них замовлень і кредитів. Це ще більш ускладнює бюджетні проблеми країни;

5) зростання цін за рахунок корупційних “позавиробничих витрат”. У результаті спо-живач несе збитки;

6) втрата довіри агентів ринку до змоги влади встановлювати справедливі правила ринкової гри. Погіршується інвестиційний клімат і, як наслідок, не вирішуються проблеми подолання спаду виробництва поновлення основних фондів;

7) розширення масштабів корупції в неурядових організаціях (на фірмах, підприєм-ствах, суспільних організаціях); все це призводить до зменшення ефективності країни в цілому.

Соціальні наслідки корупції:

1) відволікання величезних засобів від цілей суспільного розвитку. Тим самим за-гострюється бюджетний ринок, знижується змога влади вирішувати соціальні проблеми;

2) закріплення і збільшення майнової нерівності, бідність більшої частини населення. Корупція провокує несправедливий і неправдивий перерозподіл засобів на користь вузьких олігархічних груп за рахунок найбільш незахищених прошарків населення;

3) дискредитація права як основного інструменту регулювання життя держави і сус-пільства. У суспільстві формується уява про беззахисність громадян як перед злочинністю, так і перед владою;

4) корумпованість правоохоронних органів сприяє зміцненню організованої злочин-ності. Останнє зрощується з корумпованими групами чиновників і підприємців, підсилюється за допомогою доступу до політичної влади і можливостями до відмивання грошей;

5) збільшується ризик демократії, яка перероджується за розповсюдженим сценарієм приходу диктатури на хвилі боротьби з корупцією.

З метою подолання корупції уряд України передбачає здійснення таких заходів:

– притягнення до відповідальності корумпованих державних службовців та звільнення їх у зв’язку з цим із займаних посад;

– встановлення жорсткого контролю за витратами державних службовців, проведення їх аналізу та задекларованих доходів;

– призначення в органи державної та місцевої виконавчої влади порядних та чесних професіоналів;

– жорсткий публічний контроль використання бюджетних коштів; скорочення зайвих, насамперед, дублюючих управлінських структур;

– створення державним службовцям належних умов праці та забезпечення їх гідною заробітною платою;

– прийняття Кодексу честі державного службовця, забезпечення його неухильного дотримання;

– запровадження механізму аналізу судових рішень щодо їх відповідності Конституції та законам України; забезпечення однакового застосування судами законів України, удоско-налення законодавчого регулювання;

– посилення ролі державних органів та органів суддівського самоврядування у запо-біганні корупції в судах, здійснення заходів реагування на факти корупційних та інших діянь, пов’язаних з корупцією, притягнення до відповідальності суддів, які вчинили такі діяння;

– забезпечення суддям гідної заробітної плати;

– зміцнення правової бази діяльності державної виконавчої служби, зокрема з метою усунення законодавчих прогалин, які дають можливість боржнику уникати відповідальності за несвоєчасне виконання своїх зобов’язань;

– удосконалення діяльності державних установ судової експертизи з метою усунення будь-якої можливості зовнішнього втручання в їх діяльність;

– створення єдиної системи реєстрації права власності на всі види нерухомого майна.

 

 

 

10.4. Вплив тіньової економіки на національні

інтереси: напрями поширення та її наслідки

 

Глобалізація світової економіки породжує ряд проблем, які безпосередньо відобра-жаються на національних інтересах окремих держав. Однією з найбільш гострих являється інтернаціоналізація злочинності в економічній сфері, посилення її впливу на господарські комплекси і все більш відчутну шкоду, яка причиняється нею. Розвиток міжнародного співробітництва у боротьбі з корупцією і тінізацією економіки може бути віднесений до області економічної дипломатії. Саме криміногенні фактори в значній мірі визначають сьогодні не тільки стан господарського комплексу країни, але і можливості її подальшого розвитку.

Інтереси кримінального середовища направлені передусім в економічну сферу, де, з одного боку, зберігаються, а з іншого – штучно створюються найбільш сприятливі можливості для криміналітету і тісно пов’язаних з ним представників підприємницького співтовариства і чиновницького апарату для швидкого збагачення і укріплення свого і соціального положення.

За останнє десятиліття економічна злочинність серйозно змінилася як в динаміці, так і за структурою. Вона стала більш організованою і професійною, ніж інші види злочинності. Виріс інтелектуальний рівень протиправної діяльності осіб, які вибрали економіку об’єктом свого злочинного промислу, збільшилось число способів досягнення кримінальних задумів, в тому числі освоєних на використанні сучасної техніки і технологій. Кримінальні структури активно взаємодіють з міжнародними злочинними синдикатами.

Аналізуючи теоретичні основи дослідження тіньової економіки, можна зазначити, що в літературі причини її виникнення та існування трактуються по-різному. Так, А. Базилюк, Є. Воробйов і С. Коваленко вважають, що історія тіньової економіки починається з виникнення держави. Витоки цього феномена закладено в самій людині, в мотивах її вчинків, в інтересах, специфіці та унікальності соціальної психології індивіда. Дійсно, за Гегелем, людина як індивідуальність є втіленням нескінченної множини проявів відносин і зв’язків людської душі. Водночас загальновідомо, що найбільший вплив на поведінку людини як біосоціальної істоти має не її внутрішній морально-психологічний стан, а безпосереднє соціальне оточення. “Не-нависть і жадоба руйнування (протиправних дій)... зароджуються не в людині, а в її оточенні” [45].

З появою приватної власності та держави починається відчуження працівників від засобів виробництва і результатів праці, посилюється майнова нерівність. Якщо безпосередні працівники володіють, здебільшого, домашнім майном, то економічно панівні класи – всіма об’єктами власності. Причому цінність нагромадженого ними багатства стала переважати над здобутками людей праці в десятки тисяч разів. Еволюція суспільного розвитку виробила чимало дійових форм реформування господарського порядку та цивілізованого удосконалення механізму економічних (розподільних) відносин. Але коли економічна роль держави в усу-ненні надмірної майнової дискримінації порушується, то певні групи населення вдаються до індивідуального захисту своїх прав, до крадіжок, шахрайства, привласнення майна тощо. Най-вищою формою протесту, захисту зневажених прав є акти масової непокори (страйки, маніфес-тації, революції), що створюють соціально-економічну базу для поширення тіньової економіки.

Деякі дослідники пов’язують процес тінізації економіки в Україні та в інших пост-соціалістичних державах з функціонуванням командно-адміністративної системи у попередній період, з надмірним одержавленням і надцентралізацією економіки. Тому великого поширення набув на перший погляд логічний, а по суті банальний постулат: коли в результаті ринкових реформ з’явиться “новий господар-власник”, то в самого себе він не крастиме. На думку авторів програми “500 днів”, понад 90 % обсягу операцій тіньової економіки можна усунути за допомогою заходів щодо формування ринку. Дійсно, як справедливо вважає В. Попович, це гасло певною мірою може підтверджуватися, якщо економіку України буде доведено до одноосібної натуральної форми господарювання. Але, як показує практика, саме такому гос-подарю зручніше проводити фінансово-господарські операції “в тіні”, зокрема – ухилятися від оподаткування. Отже, такий підхід не має нічого спільного з вирішенням проблем боротьби з тіньовою економікою. Що ж до генезису цієї економіки, то наведеному твердженню су-перечать факти її активізації за роки ринкових реформ в Україні та її наявність (у обсягу від 5 % до 30 % ВНП) у західних державах з розвинутою ринковою економікою. Як слушно зауважує академік НАН України В. Прісняков, раптова ліквідація консолідуючої ролі партії, а потім і держави, ейфорія псевдодемократії, слабкість релігії, корозія людських цінностей і моралі зумовили хаос на пострадянському просторі та призвели до потужної криміналізації економіки, що почалася, справедливо кажучи, ще з радянських часів [172].

Генезис тіньової економіки не можна пояснювати окремими причинами або фак-торами. Своїм корінням походження тіньових процесів сягає у неправильні, не адекватні існуючій економічній системі дії владних, регулюючих і контролюючих структур держави, форми та методи господарювання, а також у соціально-психологічні спотворення госпо-дарської поведінки суб’єктів економічного порядку, які входять у суперечність з об’єктив-ними економічними законами і не відповідають інтересам переважної більшості населення.

Суть поняття “тіньова економіка” спеціалісти визначають по-різному. У західній літе-ратурі її звичайно визначають за Е. Фейгом – як економічну діяльність, яка з якихось причин не враховується офіційною статистикою і не потрапляє до ВНП. В Україні найприйнятнішим можна вважати дещо удосконалене визначення цього поняття О. Турчиновим – як сфери прояву економічної активності, спрямованої на одержання доходів від заборонених видів діяльності або на ухилення від суспільного (державного) контролю та від сплати податків при легальних видах економічної діяльності.

У структурі тіньової економіки найчастіше виділяють чотири сегменти:

– легальний “світлий”, який користується недосконалістю чинного законодавства;

– напівлегальний “темний”, в якому суб’єкти узаконеної діяльності ухиляються від сплати податків;

– неофіційний “сірий”, до якого входять незареєстровані форми підприємництва;

– підпільний “чорний”, пов’язаний з прямими порушеннями чинного законодавства [172].

Звичайно, тіньова економіка з різними назвами (“вторинна”, “паралельна”, “неформаль-на”, “криміногенна” та ін.) є загальносвітовим, глобальним явищем, певною мірою харак-терним для всіх країн. У загальносвітовому масштабі її частка становить 5–10 % ВВП, в африканських і південноамериканських державах – 25–30 %, у Білорусії – 19,3 %, у Казахстані – 34,3 % і в Росії – 41,6 %. За твердженням експертів МВФ, питома вага тіньової економіки підвищується на ранніх етапах переходу до ринку, однак потім, з прогресом реформ і ско-роченням корупції в органах державної влади, – починає знижуватися. Цьому твердженню відповідає тенденція до зниження тінізації української економіки за офіційними даними (з 43,5 % ВВП у 1997 р., до 35 % – у 2003 р.). Експертні ж оцінки цього показника, залежно від методу, коливаються від 40 до 80 % ВВП. За всієї умовності наведених оцінок, обсяг тіньового сектора економіки в Україні залишається ще надто великим: він істотно перевищує відпо-відний рівень більшості країн ЄС і СНД і нині перебуває на критичній (пороговій) межі – 30–35 %. Дальше поширення тіньової економіки загрожує суспільству кримінальною (замість “оксамитової”) революцією, злоякісним переродженням перехідної економічної системи у кримінальну, яка базується на кримінальній “приватизованій” власності, кримінальному бізне-сі (підприємництві) та кримінальному ринку. По суті, такий критичний вплив тінізації еконо-міки на суспільство можна назвати “війною без крові”, але з великими жертвами з боку населення.

Отже, науковий аналіз показує, що тіньовий сектор економіки являє собою досить складне поліморфічне соціально-економічне утворення з високим рівнем таємничості та інтеграції. Тому кількісна оцінка тіньової економіки є, мабуть, одним з найслабших місць у вітчизняній науці. Навіть існує думка, що визначити масштаби тіньової економіки взагалі неможливо. Для їх імовірного обчислення застосовуються такі основні методи: монетарний (попиту на готівку); балансу витрат і грошових доходів; аналізу зайнятості та затрат електро-енергії; соціологічних опитувань та ін. Найвірогіднішим вважається структурний метод роз-рахунку всіх основних сегментних джерел доходів тіньової економіки.

Основними напрямами поширення і прояву тіньової економіки в Україні виступають тіньова політика, корупція та злочини у сфері економіки. Тіньова політика являє собою су-купність заходів щодо лобіювання корисливих інтересів нової кланово-олігархічної еліти тіньового бізнесу у сфері управління державою.

Головними технологіями тінізації економіки і, відповідно, основними формами прояву тіньових доходів в Україні є:

1. Тіньова зайнятість і нелегальне виробництво товарів і послуг. За оцінками віт-чизняних дослідників, у 90-х роках в Україні у тіньовому секторі економіки на різних умовах було залучено половину дорослого населення. Найбільшого розмаху тіньова дохідність набула у виробництві та реалізації лікеро-горілчаних і тютюнових виробів, а також нафтопродуктів. Так, за оцінками експертів, до цього часу в тіньовому обігу перебуває 25–30 % ринку алкоголю.

2. Приховування прибутків підприємств і доходів громадян від оподаткування, необ-ґрунтовані податкові пільги та заборгованість із заробітної плати.

3. Шахрайство у фінансово-кредитній сфері та у ціноутворенні. Внаслідок застосу-вання різноманітних технологій тінізації операцій доведено до банкрутства з привласненням доходів багатьох комерційних банків, у тому числі найбільший з них – банк “Україна”.

4. Масове розкрадання державної власності, в тому числі у процесі її роздержавлення та приватизації. Щоб підрахувати масштаби такого розкрадання, науковці вивели індекс “роз-крадання держави”. У Словенії цей показник становив 7 пунктів, у Латвії – 30, у Росії – 32.

5. Комп’ютерна злочинність полягає у проникненні до електронних банківських ме-реж, у піратському контролі за софтверним ринком і програмним забезпеченням, у неле-гальному продажу через Інтернет аудіозаписів фільмів, а також в інших нових суспільно не-безпечних явищах кіберзлочинності, які вже турбують весь цивілізований світ.

6. Відмивання “брудних” грошей (капіталу). За різними оцінками, у світі щороку від-мивається від 500 млрд до 1,5 трлн дол. США.

Соціально-економічні наслідки тіньової економіки спеціалісти справедливо розці-нюють як суперечливі. Одні ототожнюють її з кримінальною економікою і оголошують суто негативною, паразитичною зоною економічних відносин. Інші розглядають її як зразок най-ефективнішого господарювання у складних умовах перехідного періоду. На наш погляд, немає підстав усіх учасників тіньових економічних відносин вважати злочинцями. Однак у тіньо-вому секторі вектор управління певною мірою утворює кут антисоціальної спрямованості. З огляду на це, тіньова економіка не може не виступати як паразитичний, гальмівний факторсоціально-економічного розвитку. Через невигідність технічного переозброєння у тіньовому сек-торі економіки уповільнюється НТП, знижується продуктивність праці. Внаслідок обмеже-ності джерел інвестицій і несприятливого інвестиційного клімату зменшується їх обсяг. По-силюється грошова деградація, а податковий тягар розподіляється на дедалі меншу кількість господарських суб’єктів, які працюють легально. Як наслідок, настає колапс і легального сек-тора економіки. Скажімо, за роки незалежності наша держава втратила майже половину свого промислового та сільськогосподарського потенціалу. Порівняно з 1990 р. її ВВП зменшився на 60 %. Таким чином, розширення масштабів тіньової економіки неминуче призводить до гос-подарського і технологічного регресу країни.

Тіньова економіка, особливо в умовах трансформаційної кризи, слугує збагаченню певного кола людей за рахунок обкрадання всього суспільства, і насамперед за рахунок дже-рел, що забезпечують фінансове наповнення державного бюджету, який у 2004 р. є у 4 рази меншим, ніж у 1991 р.

З огляду на це, вважаємо, що стратегія боротьби з негативними проявами тіньової економіки має бути комплексною, тобто поєднувати політичні, економічні, законодавчі, си-лові та організаційні заходи. Оскільки тіньовий сектор економіки підпорядковується діянню економічних законів ринку, то застосовувані переважно силові методи дають лише тим-часовий ефект.

Першорядне значення тут мають створення сприятливих умов для легальної еконо-мічної діяльності та формування “економіки довіри” на основі максимального врахування інтересів усіх суб’єктів господарювання. Законом України “Про основи національної безпеки України” передбачаються “подолання “тінізації” економіки через реформування податкової системи, оздоровлення фінансово-кредитної сфери та припинення відпливу капіталів за кор-дон, зменшення позабанківського обігу грошової маси”. Саме це спричинить легалізацію (“висвітлення”) тіньових капіталів – з тим, щоб вони “запрацювали” на піднесення економіки та примноження національного багатства України.

Сьогодні до найгостріших в Україні належать проблеми тінізації економіки та кримі-налізації суспільного життя, від розв’язання яких безпосередньо залежить забезпечення ста-лого економічного розвитку, підвищення добробуту народу і зміцнення національної безпеки держави. Теоретичні питання генезису і соціально-економічних наслідків тіньової економіки, а також шляхів її детінізації (“висвітлення”) потребують подальших наукових розробок.

Отже, існує багато причин того, що господарюючі суб’єкти в Україні йдуть у “тінь”, збільшуючи неформальний сектор економіки. До них можна віднести, по-перше, зміни в економіці – як інституціональні, так і структурні, – що відбуваються в процесі реформ. Тобто, за короткий проміжок часу з’являється велика кількість як малих підприємств, так і суб’єктів підприємницької діяльності, що не реєструються як юридичні особи. По-друге, відбувається процес зубожіння, зменшення платоспроможності людей, що спонукає працездатне населення шукати додаткових доходів. Істотними причинами зростання тінізації економіки є, по-третє, недосконалість податкової системи, через яку суб’єкти господарювання змушені приховувати свої доходи, тому що витрати на їх діяльність за існуючих податків перевищують доходи; по-четверте, недосконалість інших інституцій, які мають створювати нормальні умови для існування та регулювання ринкових відносин.